12. Птах, що не мав пари

Придивись до журавлиного ключа восени. Він летить у небі рівним клином — вістрям уперед, двома рівними крилами назад, — і в тому клині кожен журавель має пару. Кожен, крім одного. Завжди є один — один-єдиний, — що летить трохи осторонь. Не в клині, а збоку. Сам. Він не відстає й не збивається — він летить рівно з усіма, тільки без пари, ніби місце поруч із ним лишилось порожнім і ніхто не може його зайняти. І кричить цей журавель не так, як інші. Його крик довший, тонший, самотніший, — і хто чув його раз, той уже ні з чим не сплутає.

На одному острові, де живуть птахолови, у той крик ніколи не стріляють. Скільки б журавлів не летіло над островом восени, скільки б їх не потрапляло в сіті птахоловів, — того, самотнього, збоку, ніхто не чіпає. Це закон острова, старіший за самих птахоловів. А чому — про це там розповідають ось що.

Був на тому острові рід птахоловів — люди, що жили з птаства. Вони ставили сіті на перелітних птахів, ловили їх, продавали на великий берег за морем — на м'ясо, на пір'я, на потіху багатіям, що любили тримати птахів у клітках. Ремесло було жорстоке, але іншого хліба острів не давав. І птахолови не знали жалю до птаства — окрім однієї родини.

Бо в тій родині жінки мали дар. Старий, потаємний дар, про який на острові говорили пошепки. Кажуть, колись давно прапрабабця того роду врятувала пораненого журавля, і журавель той був не простий, а цар-птах, і за порятунок віддав їй перо зі свого крила й слово. І з того часу жінки в тій родині вміли розуміти пташину мову. А ще — і про це знали вже зовсім мало хто — кожна з них раз у житті могла обернутись на журавля сама. Один-єдиний раз. Треба було взяти те давнє перо, прошепотіти над ним слово — і виростуть крила, і станеш птахом, і полетиш. Але оберт цей був без вороття. Хто раз ставав журавлем, той людиною більше не робився ніколи. Тому дар цей берегли, як бережуть отруту: знали, що він є, і молились, щоб ніколи не довелось ним скористатись.

Останньою в тому роду була дівчина на ім'я Оляна.

Вона змалку розуміла птахів і через те ненавиділа ремесло свого роду. Коли птахолови витягали сіті, повні тріпотливого пташиного жаху, Оляна затуляла вуха, бо чула не просто щебет — чула крик про пощаду. Вона потай випускала птахів із сітей, за що батько її бив, а вона все одно випускала. Мати сказала їй, коли вона підросла: «У тобі дар, доню. І перо в скрині. Але заклинаю тебе — ніколи не бери його. Живи людиною. Крила — це не свобода. Крила — це самотність, з якої немає вороття».

Оляна пообіцяла. І жила б собі людиною, якби не покохала.

А покохала вона Радка — молодого рибалку з того самого острова. Він єдиний з усіх острів'ян не ловив птахів у сіті. Він ловив рибу в морі й казав, що небо має лишатись небу, а сіті — воді. За це його вважали диваком, а Оляна за це його й полюбила. Вони зустрічалися на скелях над морем, і Оляна показувала йому, який птах як зветься й про що співає, а Радко показував їй, де під водою ходить велика риба. Він був син моря, вона — донька неба, і між водою й небом їм було так добре, як не буває нікому.

Вони мали побратись навесні. Але навесні на острів прийшла війна.

Прийшла вона з великого берега за морем. Тамтешній володар зібрався воювати з сусідом і слав по всіх островах гінців — забирати чоловіків у військо. Дійшли гінці й до острова птахоловів. І забрали всіх молодих чоловіків — і птахоловів, і рибалок, — на кораблі, за море, на чужу війну. Забрали й Радка.

— Я вернусь, — сказав він Оляні на пристані, коли їх уже вантажили на кораблі. — Це не наша війна, вони не поженуть нас у перші лави. Перебуду й вернусь. Чекай мене. До осені журавлі вже полетять на південь — а я вже буду вдома, раніше за них.

— Я чекатиму, — сказала Оляна. — І щовечора виходитиму на скелю дивитись на море, звідки ти припливеш.

Кораблі відійшли. І Оляна почала чекати.

Минула весна. Від Радка не було звістки — але з війни звісток і не буває, війна німа. Минуло літо. Гінці, що часом пропливали повз острів, привозили страшні чутки: та війна виявилась не короткою й не легкою, володар кинув у неї всіх, кого зібрав, і острів'ян гнали в перші лави, і мало хто вертався. Оляна щовечора виходила на скелю й дивилась на порожнє море. Птахи над островом уже почали збиватись у зграї, готуючись летіти на південь. Наближалась осінь — та осінь, до якої Радко обіцяв вернутись.

І от одного дня приплив корабель. Не з військом — торговий, з великого берега. І торговець, зійшовши на пристань, розповів острів'янам новину, від якої на острові зчинилось голосіння. Велика битва. Військо володаря розбите вщент. Острів'ян, яких гнали в перші лави, полягло майже всіх. А ті, хто вцілів, розсіялись по чужій землі — поранені, без кораблів, без надії дістатись додому. Хто живий, хто мертвий — ніхто не знав. Просто не стало цілого покоління острівних чоловіків.

Оляна кинулась до торговця: чи не чув він про Радка, чи не бачив? Торговець тільки розвів руками. Він не знав імен. Він знав одне: тих острів'ян більше немає, а хто дивом вцілів — той десь конає на чужому березі, і ніхто по них не припливе, бо кораблі всі забрала війна.

Того вечора Оляна не вийшла на скелю. Вона сиділа вдома й дивилась на стару скриню, у якій лежало журавлине перо.

Мати вгадала її думки й упала їй у ноги.

— Не смій, доню, — заплакала мати. — Заклинаю. Може, він живий. Може, він вернеться. А візьмеш перо — і не буде вже ні його, ні тебе людиною. Пропадете обоє.