10. Наречена вогню

Раз на рік Вогняна Гора світиться зсередини.

Це буває однієї ночі — завжди тієї самої. Гора спить увесь рік, холодна й чорна, і тільки цівка диму над вершиною нагадує, що всередині живе вогонь. Але в ту одну ніч кратер наливається червоним. Не полум'ям — світлом. Глибоким, теплим, живим світлом, що б'ється рівно, як б'ється серце: то яскравіше, то тьмяніше, знову яскравіше, знову тьмяніше. Ніби там, у глибині гори, б'ється величезне вогняне серце. Люди, що живуть біля підніжжя, у ту ніч не сплять. Вони виходять із хат, піднімають дітей на руки й показують їм гору. «Дивись, — кажуть. — Сьогодні вона згадує. Сьогодні в неї болить». І розповідають дітям, чому в гори є серце й чому воно болить.

Було це давно, коли біля підніжжя Вогняної Гори жив невеликий народ. Вони не боялись гори — вони її шанували, бо гора давала їм усе. Попіл її робив землю такою родючою, що виноград ріс сам собою. Тепло її зігрівало долину, коли навколо лежав сніг. Гора була їм за батька — суворого, але щедрого. А всередині гори, вірили вони, живе Вогняний Бог. І щоб він не гнівався, щоб не прокинувся й не спалив долину, йому служили жриці. І найголовнішою з них була одна — Наречена Вогню.

Нею ставала одна дівчина на ціле покоління. Її обирали малою — за особливим знаком, за родимкою кольору жарини на плечі, — і виховували при храмі на вершині гори, коло самого кратера. Наречена Вогню належала не людям, а Богові. Вона не мала права любити смертного, не мала права спуститись у долину до людей, не мала права мати ні дому, ні дітей, ні себе самої. Вона була наречена гори. І в цьому була її честь і її прокляття.

Тодішню Наречену Вогню звали Ватра. Її обрали малою за жариною на плечі, і вона виросла на вершині, коло кратера, серед диму й молитов. Вона знала гору так, як інші знають рідну хату: коли гора зітхає, коли бурчить уві сні, коли її тепло лагідне, а коли — тривожне. Ватра щодня спускалась до краю кратера й співала Вогняному Богові пісні, старіші за її народ, щоб він спав спокійно. Вона була гарна тією суворою, самотньою красою, яку дає служіння. І вона не знала іншого життя й не хотіла іншого — бо не відала, що воно буває.

Аж поки море не викинуло на берег під горою чужинця.

Звали його Марин. Він був син моря — мореплавець із далекого краю за водою. Його корабель розбило бурею об скелі під Вогняною Горою, і з усієї команди вцілів він один: хвиля винесла його на чорний вулканічний пісок, напівживого. Люди з долини знайшли його й виходили. І коли він одужав, то не поспішав іти геть — бо йти не було куди й нікуди, і бо цей дивний край біля вогняної гори зачарував його. Син води, що все життя боявся вогню, оселився під горою, з якої тік вогонь.

Марин піднявся на вершину — з цікавості чужинця, який хоче побачити все. Він не знав, що на вершину не можна. Він не знав, хто така Наречена Вогню. Він побачив тільки дівчину, що стояла на краю кратера й співала вогню, і дим огортав її, і червоні відблиски грали на її обличчі, і вона була найдивовижніше, що він бачив за всі свої мандри морями.

— Хто ти? — спитав Марин. — Ти жриця?

Ватра обернулась. До неї ніколи не піднімався жоден чоловік із долини — люди боялись вершини. А цей стояв і дивився на неї без страху — так, ніби вона людина, а не наречена гори.

— Тобі не можна сюди, — сказала вона. — Це гора Бога. Іди вниз, поки він не розгнівався.

— Твій Бог живе у вогні, — сказав Марин, дивлячись у кратер. — А я боюся вогню все життя. Мене мало не спалило блискавкою в морі, і відтоді я боюся. А ти стоїш коло нього й співаєш, ніби це не смерть, а колиска. Навчи мене не боятись, жрице.

І Ватра, сама не знаючи чому, не прогнала його. Вона розказала йому про вогонь — що вогонь не тільки палить, а й гріє, і світить, і дає життя землі. А Марин розказав їй про воду — про море, якого вона ніколи не бачила, бо все життя провела на вершині; про хвилі, про далекі береги, про свободу того, хто може плисти куди захоче. Наречена Вогню й син Води говорили до самого вечора. І кожне з них уперше зустріло свою протилежність — і замість того, щоб згаснути одне об одне, вони спалахнули.

Марин почав приходити на вершину потай. Ватра знала, що це заборонено, що це гнівить Бога, що це загроза всьому її народу, — і не могла спинитись. Уперше в житті вона захотіла не бути нареченою гори. Уперше захотіла бути просто Ватрою — дівчиною, яку любить чоловік. Марин навчив її не боятись жити. Вона навчила його не боятись вогню. Він приносив їй з долини мушлю, у якій було чути море, — і вона, що ніколи не спускалась з гори, підносила її до вуха й плакала від краси того, чого не бачила. А вона дарувала йому жарину зі священного вогню в глиняному горщику — і син моря, що все життя боявся вогню, ніс той вогник униз, як найдорожчий скарб, і не боявся більше.

Вони покохали одне одного так, як любляться вогонь і вода, — тим коханням, яке не мало б існувати за законами світу, а існує наперекір їм.

Але гора відчула.

Бо Наречена Вогню зрадила своє служіння — не тілом іще, а серцем, — і Вогняний Бог прокинувся від образи. Спершу гора завурчала глухо, як вурчить пес крізь сон. Потім затремтіла земля. Дим над вершиною почорнів і повалив густіше. Вода в криницях долини потеплішала, потім закипіла. Птахи знялися з гори й полетіли геть, а це найгірший знак — коли птахи покидають гору. Старі жерці зібрались і сказали народові страшне: Бог гнівається. Гора прокидається. Скоро вона вивергне вогонь і спалить долину, і виноград, і хати, і всіх дітей. Так, як бувало раз на кілька поколінь, коли Бог лютує.