9. Той, хто віддав тінь

У тому місті бійся не темряви. Бійся світанку.

Так казали в місті чаклунів, і чужинець, який чув це вперше, сміявся. Хто ж боїться світанку? Світанок — це порятунок, це кінець ночі, це коли розходяться страхи. Але в місті чаклунів усе було навпаки. Бо в цьому місті людину тримала при житті не душа й не серце — а тінь. Тінь була якорем, що прив'язував тебе до світу живих і до світу світла. Поки в тебе була тінь, ти належав дневі. А хто втрачав тінь — той на першому ж світанку розчинявся в повітрі, як розчиняється сама нічна темрява, коли сходить сонце. Тому в місті чаклунів берегли свою тінь дужче за золото. І тому боялись не ночі, а ранку — бо ранок забирав тих, у кого тіні вже не було.

А правила містом Нічна Відьма.

Ніхто не бачив її вдень — вона й сама не мала тіні, бо була старіша за світло. Вона жила в чорній вежі посеред міста й давала місту багатство, врожай і захист від ворогів. Але за це місто платило їй данину. Не золотом. Раз на рік, коли місяць ставав чорний, місто мусило віддати Відьмі одну людину — молоду, живу, з ясною тінню. Кого вибере жереб. Ту людину забирали до чорної вежі, і на світанку вона зникала — Відьма забирала її тінь собі, а тіло розчинялось у ранковому світлі. Так місто відкуповувалось від пітьми: одне життя на рік, щоб решта жила в достатку.

Люди звикли. Люди звикають до всього, навіть до того, щоб раз на рік віддавати когось на поживу пітьмі й тішитись, що не тебе.

А по вулицях цього темного міста ходив юнак на ім'я Ясь. Він був ліхтарник. Щовечора, коли сідало сонце й місто занурювалось у морок, Ясь брав довгу палицю з вогником на кінці й обходив вулиці, запалюючи ліхтарі один за одним. Він приносив у місто чаклунів світло — маленьке, тепле, людське світло, не чаклунське. Діти любили бігти за ним і дивитись, як спалахують ліхтарі. Ясь був бідний, як усі ліхтарники, але коли він ішов вулицею з вогником, за ним тяглась довга-довга тінь, і він жартував, що це його єдине багатство — така велика тінь, якої вистачило б на двох.

А любив Ясь дівчину на ім'я Мальва.

Вона продавала квіти на майдані — живі квіти в місті, де все було трохи мертве від чаклунства. Ясь щовечора, обходячи ліхтарі, спершу запалював той, що коло її ятки, — щоб їй було видно найдовше. А вона щовечора лишала йому одну квітку — просто клала на бруківку коло ліхтаря, ніби впустила ненароком. Вони давно любили одне одного, тільки ще не сказали цього вголос, бо щастя бідних боязке: воно боїться, що як назвеш його — то й спуРдиш.

І от того року чорний місяць зійшов над містом, і кинули жереб. І жереб упав на Мальву.

Кажуть, не сам жереб. Кажуть, за неї посватався був старий чаклун з ради міста — багатий, сивий, страшний, — а вона відмовила, бо любила ліхтарника. І чаклун затаїв. А коли настав час жеребу, він доклав своєї волі до сліпого випадку, і так вийшло, що з усього міста випало саме її ім'я. Помста відкинутого страшніша за меч.

По Мальву прийшли ввечері. Сказали: наступного світанку вона піде до чорної вежі, до Нічної Відьми, і зникне, як зникають усі данники, — а її тінь дістанеться пітьмі. Одна ніч лишалась їй серед живих. Одна остання ніч.

Ясь дізнався про це, коли обходив ліхтарі, і вулицею побігла чутка. Він кинув свою палицю з вогником просто на бруківку — уперше в житті лишив ліхтарі незапаленими — і побіг до майдану, до її ятки. Мальва сиділа там сама, серед своїх квітів, бліда, як зів'яла лілея. Вона не плакала. Вона дивилась поперед себе тим порожнім поглядом, яким дивляться ті, хто вже знає день своєї смерті.

— Це неправда, — сказав Ясь. — Скажи, що це неправда.

— Правда, Ясю, — сказала вона тихо. — На світанку я піду до вежі. Не приходь дивитись. Я не хочу, щоб ти бачив, як я зникну.

І тоді Ясь зробив те, чого не робив ніхто в тому місті. Він пішов до чорної вежі сам. Уночі. Добровільно. Ніхто ніколи не приходив до Нічної Відьми з власної волі — до неї приходили тільки скуті, під вартою. А Ясь постукав у чорні ворота сам і сказав: «Пусти. Я маю справу до господині».

Відьма прийняла його. Вона сиділа в темряві, і в неї не було тіні, і очі її світились, як два далекі холодні вогні.

— Чого тобі, ліхтарнику? — спитала вона. — Твого імені жереб не назвав.

— Відпусти Мальву, — сказав Ясь. — Візьми замість неї мене. Я віддам тобі свою тінь. Вона в мене велика — бачиш? Кажуть, її вистачить на двох. Візьми її всю, а Мальву відпусти.

Відьма засміялась — і від того сміху вогники в вежі затремтіли.

— Дурненький, — сказала вона. — Мені потрібна не тінь, а данина. Одне життя на рік. Якщо я візьму твоє замість її — данина сплачена, але Мальва однаково стане чужою жоною того чаклуна, що її занапастив. Я не для того забираю душі, щоб робити закоханих щасливими. Іди геть.

Ясь стояв і не йшов. І Відьма, дивлячись на нього, задумала свою чорну забаву.

— А втім, — сказала вона поволі, — є одне. Я не відпущу Мальву — вона моя данина, і на світанку вона зникне, тут нічого не вдієш. Але я можу продати тобі ніч. Одну ніч. Твоя тінь — за одну ніч із нею. Останню ніч, поки не зайнявся ранок. Віддаси тінь — і будеш з нею до світанку. А на світанку вона піде до мене, як їй і суджено. Ну? Одна ніч кохання за твою тінь. Дорого. Але хіба ти не для того прийшов?

Ясь знав, що це означає. Він знав закон свого міста краще за будь-кого — він же ліхтарник, він усе життя ходив між світлом і тінню. Хто віддасть тінь — той на першому ж світанку розчиниться сам. Відьма пропонувала йому ніч із коханою ціною власного зникнення. Він проживе цю ніч — а на світанку зникне разом із Мальвою, тільки вона піде до вежі, а він — у ніщо.