8. Дві річки

Є край, де дві річки течуть поряд, а не зливаються. Ти йтимеш понад ними й дивуватимешся: ось вони, рукою подати одна від одної, тільки вузька коса землі між ними — а вони біжать пліч-о-пліч і не зустрічаються. Течуть так уздовж усього краю: одна ліворуч, друга праворуч, обидві до одного моря, обидві однаково чисті й швидкі. Здається, ще трохи — і вони зіллються, як зливаються всі річки на світі. Але коса не кінчається, і вони так і біжать нарізно — верству за верствою, до самого моря, і тільки там, кажуть, за межею обох старих королівств, за краєм відомого світу, нарешті стають однією водою.

Старі люди звуть їх просто: Дві Річки. І коли дитина спитає, чому вони не зіллються раніше, чому мучаться так довго поряд, — старі зітхають і розповідають ось що.

Було колись два королівства, розділені широкою долиною. На одному боці долини лежало королівство Схід, на другому — королівство Захід. І воювали вони так довго, що ніхто вже й не пам'ятав, через що почалась війна. Може, через ту саму долину, багату й родючу, якої хотіли обидва. Може, через давню образу королів. Але війна тривала так довго, що стала не подією, а самим життям: по обидва боки долини діти народжувались уже під час війни, воювали й помирали, так і не заставши миру. Долина між королівствами лежала випалена й порожня — нічия земля, по якій ходила тільки смерть.

У короля Сходу був син — принц Тивер. У короля Заходу була донька — принцеса Ляна. Вони росли по різні боки долини, за ворогів одне одному від самого народження, і знали одне про одного тільки одне: що там, за долиною, живе ворог.

Аж поки старі королі, обидва вже втомлені війною, яка не давала ні перемоги, ні кінця, не задумали неможливе. Мир.

Радники з обох боків з'їхались посеред долини — на тій нічиїй землі, де двадцять років ходила тільки смерть, — і почали говорити. Довго, важко, з недовірою. Але війна знесилила обидва королівства так, що навіть горді королі зрозуміли: ще кілька років — і не буде ні Сходу, ні Заходу, самі попелища. І тоді хтось із радників сказав слово, від якого все й почалось. Скріпити мир шлюбом. Одружити принца Сходу й принцесу Заходу. Щоб кров двох родів змішалась і не було вже за що воювати. Щоб їхня дитина була водночас і Сходу, і Заходу — і не мала ворога.

Королі погодились — кожен зі скреготом зубовним, але погодились. І тоді принца Тивера й принцесу Ляну, які досі не бачили одне одного жодного разу, вивели назустріч посеред долини — щоб вони познайомились перед заручинами.

Вони йшли одне до одного через випалену нічию землю, кожен зі свого боку, оточені сторожею своїх батьків. І зустрілись посередині — там, де стільки років була тільки війна. Тивер думав побачити ворога. Ляна думала побачити ворога. А побачили — одне одного.

Він побачив дівчину з очима кольору весняної води, яка дивилась на нього без страху й без ненависті — з цікавістю, з надією, ледь не з викликом. Вона побачила юнака, який мав би її ненавидіти, а натомість дивився так, ніби вперше в житті побачив щось живе після двадцяти років мертвої долини.

— То ти і є мій ворог? — спитала Ляна, і в голосі її бринів усміх.

— Кажуть, що так, — відповів Тивер. — Хоч я тебе вперше бачу й не встиг іще нічого тобі заподіяти.

— І я тобі, — сказала вона. — Може, ми єдині в цих двох королівствах, хто нічого не винен одне одному.

І вони засміялись — уперше на цій долині за двадцять років хтось засміявся. Сторожа з обох боків здригнулась від того сміху, як від чогось забороненого.

Так почалось. І почалось воно правдою: вони справді покохали одне одного. Не з обов'язку, не заради миру — а тому, що були молоді, і живі, і вперше зустріли когось, хто дивився на них без війни в очах. Їх стали зводити частіше — нібито для приготувань до весілля. Вони їздили назустріч у долину, і сідали над тим місцем, де мали колись висохлі джерела, і говорили. Тивер розповідав про свій край — про гори Сходу, про ліси. Ляна — про свій, про рівнини Заходу, про степ. Кожен із них усе життя чув, що по той бік долини живуть чудовиська. А там жили такі самі люди. І вони закохувались не тільки одне в одного, а й у ту думку, що війна кінчиться, що їхні діти не знатимуть ненависті, що долина знову зазеленіє.

Долина й справді почала оживати. Поки готувались до весілля, люди з обох боків уперше за двадцять років вийшли на нічию землю без зброї — розчищати її, ладнати дорогу для весільного поїзда. Схід і Захід уперше робили щось разом. І здавалось, що диво станеться. Що кохання двох дітей загоїть рану двох народів.

Але не всі хотіли миру.

Бо війна годує не одного. При обох дворах були люди, які на війні виросли й розбагатіли, — воєводи, для яких мир означав кінець влади; купці, що торгували зброєю; жерці, що двадцять років благословляли ненависть і не вміли благословляти нічого іншого. Для них весілля принца й принцеси було не спасінням, а загрозою. І при дворі Заходу знайшовся такий воєвода — старий, хитрий, лютий, — який вирішив, що весілля не буде.

Він задумав чорне. Він вирішив під час весілля, коли обидва королі й весь двір Сходу приїдуть на нічию землю беззбройні й довірливі, — ударити. Перебити короля Сходу й усю його рідню разом із принцом. Зробити це так, щоб виглядало, ніби зраду вчинив сам Схід. І тоді війна спалахне з новою силою, вже без надії на мир, і Захід, ударивши перший, здобуде перемогу. Заради цієї перемоги він готовий був пожертвувати навіть власною принцесою — бо в різанині мала загинути й вона, а на неї він списав би провину Сходу.