6. Скеля, що плаче

На краю мису, там, де суша впирається в море й уривається кам'яним урвищем, стоїть скеля. Здалеку вона схожа на жінку. Дуже здалеку — просто камінь, високий і темний, обличчям до моря. Але підійди ближче, і ти побачиш: у камені проступають плечі, схилена голова, руки, складені на грудях, ніби хтось загорнувся в кам'яну хустку від холоду. А ще ти почуєш дивне. З того каменю, крапля за краплею, точиться вода. Прісна вода. Вона стікає по скелі вниз і падає просто в море — солоне, гірке, безкрає. Крапля прісного в океані солоного. І так триває вже не одну сотню років, і скеля не висихає ніколи, скільки б не пекло сонце, скільки б не стояла посуха.

Рибалки знімають шапки, пропливаючи мимо. А коли хтось чужий питає, звідки в камені вода, старий керманич відповідає одне: «То не вода. То вона й досі плаче». І розповідає ось що.

Давно, коли це селище було молоде, жив тут рибалка на ім'я Мирон, а жону його звали Оксана. Були вони молоді й бідні, але щасливі так, як бувають щасливі тільки ті, у кого нічого немає, крім одне одного. Мирон ходив у море на малому човні, ловив рибу коло берега й вертався щовечора, і Оксана зустрічала його на тому мисі, і вони йшли додому, і море було для них не ворогом, а годувальником.

Але бідність — злий погонич. Одного року риба відійшла від берега, і малим човном уже не проживеш. І тоді в бухту зайшов великий корабель — з тих, що ходять за три моря, за товаром, у чужі краї, і вертаються за рік, за два, а часом і зовсім не вертаються. Корабельник шукав людей у команду. Платив добре — стільки, скільки Мирон не заробив би вдома й за десять років. Плавба була довга й небезпечна, але за неї давали цілий статок.

Мирон вагався. Але подивився на Оксану, на їхню бідну хату, на майбутнє, у якому не було нічого, крім тієї самої відступаючої риби, — і вирішив.

— Я піду на один рейс, — сказав він Оксані. — Один-єдиний. Заробимо стільки, що купимо великий човен, і сіті, і землю. І я більше ніколи не піду далеко. Буду ловити коло берега й вертатись до тебе щовечора. Клянуся.

Оксана не хотіла його відпускати. Серце її стислось, коли вона побачила той корабель, — велике, чуже, ненажерливе. Але вона любила Мирона й розуміла, чому він іде. І тому не плакала при ньому. Вона провела його на мис, і стояла там, поки корабель не зробився цяткою на обрії, і тільки коли він зовсім зник — тоді сіла на камінь і заплакала.

— Чекай мене, — крикнув їй Мирон з корабля, коли той відходив. — Хоч би скільки. Я вернусь. Стій на цьому мисі — і я знайду тебе здалеку!

— Стоятиму! — крикнула вона. — Хоч би скільки!

Це були останні слова, які вони сказали одне одному.

Минув рік. Корабель не вернувся. Але це нікого не здивувало: далекі рейси часто затягуються. Оксана виходила на мис щовечора — так, як обіцяла, — і дивилась на обрій, і вертала додому сама. Минув другий рік. Корабель не вернувся. Люди в селищі почали хитати головами. Далеке море зле, казали вони, а корабель той міг і потонути, і згоріти, і потрапити до піратів. Але Оксана виходила на мис і дивилась.

Минув третій рік. Прийшла звістка — з тих непевних звісток, що ходять від порту до порту, — ніби той корабель бачили в чужому морі, ніби потрапив він у велику бурю коло далеких берегів, і ніби мало хто з команди вцілів. Ніби. Ніхто не знав напевно. Оксані переказали цю звістку, гадаючи, що вона перестане чекати. Але вона тільки міцніше загорнулась у хустку й пішла на мис.

— Він живий, — сказала вона. — Я б відчула, якби він помер. Серце б заболіло. А воно не болить від смерті — воно болить від чекання. Значить, він живий і теж чекає, коли вернеться до мене.

Минув четвертий рік. І тоді до Оксани почав ходити багатий чоловік — купець на ім'я Гордій, той, що скуповував рибу в усьому селищі. Він давно поклав на Оксану око, ще коли Мирон був удома, та не смів. А тепер прийшов і сказав:

— Твій чоловік мертвий, Оксано. Чотири роки — це не рейс, це вже могила. Досить чекати мерця. Іди за мене. Я багатий. У тебе буде дім, і достаток, і діти. Ти ще молода. Не марнуй життя на камінь коло моря.

Оксана глянула на нього спокійно.

— А ти, Гордію, — спитала вона, — якби пішов у море й не вернувся, хотів би, щоб твоя жінка через чотири роки лягла до чужого?

Гордій не знайшов, що відповісти, і пішов. Але вертався. Місяць за місяцем. Він був упертий, як усі багаті люди, що звикли купувати все, чого захочуть. Він приносив їй дарунки — вона не брала. Він лякав її бідністю й самотньою старістю — вона не боялась. Він навіть підкупив рибалок, щоб ті сказали, ніби бачили уламки того корабля на далеких скелях, — але Оксана подивилась їм в очі, і рибалки не змогли брехати, і відвели погляд.

— Він живий, — казала вона щоразу. — І я стоятиму на мисі, поки він не вернеться. Я обіцяла.

Минув п'ятий рік. Оксана постаріла. Не роками — чеканням. Волосся її вкрилось сивиною, обличчя стало сухе, як берег у посуху. Але щовечора, у будь-яку погоду — у дощ, у сніг, у бурю, — вона виходила на мис і ставала обличчям до моря, загорнувшись у хустку, і дивилась на обрій, доки не сідало сонце. Люди звикли до неї, як до частини берега. Матері показували на неї дітям і казали: «Оце вірна жінка. Дай вам Боже такої вірності — і бороніть вас Боже такої долі».

Минув шостий рік. Гордій прийшов востаннє. Він був уже не молодий і втомився чекати, як утомилась вона.

— Це моє останнє слово, Оксано, — сказав він. — Завтра я одружуся з іншою. Скажи «так» сьогодні — і я твій навіки. Скажи «ні» — і я більше не прийду ніколи. Подумай. Завтра буде пізно.