5. Сузір'я Мисливця й Лані

Задери голову вночі в степу — там, де немає ні дерев, ні гір, ні вогнів, лише трава й небо, — і ти побачиш їх. Дві зорі. Одна яскрава, гостра, як вістря списа, — за нею стелиться слабкий слід із дрібних зірочок, наче хтось біжить крізь ніч. Друга — трохи попереду, ясна й тремтлива, як око сполоханої лані. Вони йдуть небом одна за одною цілу ніч. Мисливець женеться. Лань тікає. Але скільки б не оберталось небо, скільки б тисяч років не минуло, — він ніколи її не наздожене, а вона ніколи від нього не відірветься. Вони приречені бачити одне одного вічно й вічно не діставати одне одного на відстань руки.

Старі чабани показують ці зорі онукам і кажуть: дивись і затям. Бо гнів богів буває страшніший за саму смерть.

Було це в ті часи, коли степом кочували великі роди, і кожен рід ходив за своєю чередою, за своєю травою, за своєю водою. Роди ці ворогували за пасовиська так само віддавна, як степ пам'ятає вітер. Але над усіма ворожнечами був один закон, старіший за роди, — закон Батька-Неба й Матері-Землі. Небо давало дощ. Земля давала траву. А боги дивилися згори й судили тих, хто порушить давню межу.

Найдужче ворогували два роди: рід Сірого Вовка й рід Білої Лані. Вовки були воїни — люті, швидкі, з кров'ю гарячою, як полудневе сонце. Лані були пастухи й ловці — тихі, обережні, легкі на ногу, і казали про них, що вони розуміють мову звірів. Роди ці не ділили нічого й не давали одне одному нічого, крім стріл.

У роду Сірого Вовка був воїн на ім'я Айдар. Найкращий мисливець степу. Його стріла не знала промаху — казали, що він може збити птаха з такої висоти, звідки птах здається цяткою. Він ходив на вовка з ножем, на кабана — сам-один, і жоден звір не міг сховатись від його ока. Айдар був гордий своєю влучністю, як буває гордий тільки той, хто ще ніколи не хибив і не знає, як це — не влучити в те, чого хочеш понад усе.

А в роду Білої Лані була дівчина на ім'я Айша. Вона була сторожею череди — та, що вміє знаходити звіра й відводити хижака. Кажуть, вона бігала так легко, що не приминала трави, і олені підпускали її до себе, як свою. Кажуть, коли вона свистіла в очеретяну дудку, до неї сходились дикі лані з усього степу й клали голови їй на коліна. За те й звали її не по імені, а Ланею.

Уперше Айдар побачив її на полюванні — і мало не вбив.

Він скрадався за білою ланню — рідкісною, дивовижної краси, — і вже натягнув тятиву, і вже націлився в серце. Аж раптом між ним і твариною виросла дівчина. Вона стала просто на лінії пострілу, обличчям до мисливця, затуливши собою звіра, і крикнула:

— Не смій! Це моя лань!

Стріла вже зірвалась би — Айдар устиг спустити тятиву лише на волосину пізніше, ніж належало. Стріла пройшла повз голову дівчини так близько, що зачепила пасмо волосся. Біла лань зникла в траві. А дівчина стояла — жива, розлючена, з палаючими очима — і дивилась на воїна так, ніби це він мав тікати, а не звір.

Айдар опустив лук. Уперше в житті рука його тремтіла — не тому, що він схибив, а тому, що мало не влучив. У людину. У неї.

— Ти степова дурепа, — сказав він, щоб приховати те, що з ним робилось. — Я міг тебе вбити.

— А я тебе не боюся, — сказала вона. — Вовк ти чи не вовк. Того звіра я випоїла з рук, коли він був малий. Він мій друг. А ти хотів пустити в нього стрілу заради шкури. Хто з нас звір?

І пішла в траву слідом за своєю ланню, не озираючись. А Айдар лишився стояти з луком у руках і думав про те, що вперше в житті радий, що схибив.

Вони мали б розійтись і забути. Рід Вовка й рід Лані. Воїн і сторожа череди. Але степ великий, а серце дурне: воно тягне тебе саме туди, куди не можна. Айдар почав ходити на те місце, де побачив її. Не на полювання — просто ходити. І одного разу знову зустрів її. І другого. І поступово ці зустрічі стали для нього важливіші за всі перемоги.

Айша спершу гнала його. Потім перестала гнати. А потім почала чекати. Бо цей гордий вовк, який умів тільки вбивати, коло неї ставав іншим: він розпитував її про звірів, і слухав, і вперше в житті вчився не влучати, а розуміти. Вона показала йому, як підійти до дикої лані, не сполохавши її. Він, найкращий стрілець степу, годинами лежав у траві, вчачись бути тихим, — він, що звик бути громом. І одного дня біла лань — та сама — підпустила його до себе й дала торкнутись. Айдар, який убив сотні звірів, заплакав, торкнувшись живого. І Айша, дивлячись на нього, зрозуміла, що любить.

Вони покохали одне одного тією любов'ю, від якої змінюється сама людина. Айдар більше не ходив на лань. Він перестав хвалитися влучністю. Він, воїн роду Вовка, потай мріяв про життя, у якому не треба нікого вбивати. А Айша, тиха сторожа, знайшла в собі відвагу, якої не знала, — відвагу любити ворога свого роду.

Але степ бачить усе, бо в степу ніде сховатись. І настав день, коли їх помітили.

Мисливці роду Вовка вистежили Айдара на межі — там, де він зустрічався з дівчиною Лані. Вони не стали чіпати її при ньому. Вони вернулись і розповіли старійшинам. І в роду Сірого Вовка зчинилась буря.

— Ти зганьбив рід, — сказав Айдарові старий вождь, його дід. — Ти, наш найкращий воїн, лягаєш із чередницею Ланів — тих, чию кров ми п'ємо змалку. Ти вибереш. Або ти приведеш її голову, щоб змити ганьбу. Або ми віддамо твою голову роду Лані, щоб ти більше нікого не ганьбив.

А в роду Білої Лані старійшини сказали Айші те саме, тільки інакше:

— Вовк милується до тебе не з любові. Вовк милується, щоб підібратись до нашої череди й до нашого горла. Ти приведеш його в пастку, і ми покінчимо з ним. Або ти більше не наша.