3. Соляна наречена

Посеред пустелі, там, де пісок біжить хвилями, мов застигле море, лежить озеро без води. Ти йтимеш до нього три дні й думатимеш, що марить твоя голова: серед мертвих пісків, під сонцем, що вбиває, раптом — біле, сліпуче, рівне, як дзеркало ангела. Ти побіжиш до нього, впадеш на коліна, зачерпнеш повні жмені — і в долонях у тебе буде не вода. Сіль. Чиста біла сіль, гірка й холодна навіть у полудень. І тоді старий провідник каравану, якщо він добрий, скаже тобі тихо: «Не плач тут, чужинче. Це озеро й так уже все виплакало за нас».

А потім, коли впаде ніч і небо над пустелею стане таке близьке, що зорі можна знімати рукою, він розповість тобі, чому це озеро — солоне.

Було це давно, коли пустелею ще ходили великі каравани — сотні верблюдів, навантажених шовком, прянощами, сріблом і людьми. Бо люди тоді теж були товаром. І вів такий караван купець на ім'я Джаффар — чоловік багатий, важкий, із перснями на кожному пальці й холодними, як монети, очима. Він торгував усім, що приносило зиск. І найбільший зиск приносили красуні, яких він купував по дешеву на одному кінці пустелі й продавав утридорога на іншому — у місто, де за красу платили золотом на вагу.

Того разу серед його товару була дівчина на ім'я Аїна.

Її продали за борги батька — продали, як продають козу чи сувій тканини. Вона була така гарна, що коли Джаффар побачив її на невільничому ринку, він одразу зрозумів: за цю в далекому місті дадуть стільки, скільки за весь інший караван разом. Тому він наказав берегти її пуще срібла: дав їй окремий намет, найкращу воду, тінь удень і плащ уночі. Не з доброти. Так дбають про коштовну вазу, щоб не тріснула в дорозі й не впала в ціні.

Аїна не плакала. Вона зрозуміла з першого дня, що сльози в пустелі — це марнотратство: вода, яку ти віддаєш піску ні за що. Тому очі її були сухі й темні, і дивилась вона поперед себе так, ніби вже давно померла й тепер просто йде туди, де її закопають.

А караван вів молодий провідник на ім'я Керим.

Він не був ні купцем, ні господарем. Він був той, хто знає пустелю, — читає її, як інші читають книгу. Керим умів за кольором неба сказати, коли прийде піщана буря. Умів знайти воду там, де іншим бачився тільки пісок. Умів вести сотню верблюдів між барханами так, ніби пустеля сама розступалась перед ним. Джаффар платив йому мало, бо провідників багато, а караван один. Але без Керима цей караван давно годував би шакалів.

Керим побачив Аїну на третій день дороги. Вона стояла коло свого намету на світанку й дивилась, як сонце піднімається над пісками. І в тому погляді не було ні страху, ні надії — тільки велика, суха печаль, така глибока, що Керим, який звик до пустелі, впізнав її одразу. Бо пустеля печальна так само. І він, сам не знаючи чому, підійшов і подав їй воду зі свого міха — не з наказу, а просто так.

— Пий, — сказав. — До полудня ще далеко, а сонце вже зле.

Аїна подивилась на нього. Уперше за багато днів хтось дав їй щось, не рахуючи ціни.

— Навіщо? — спитала вона. — Хазяїн і так дасть мені води. Я ж коштовна.

— Хазяїн дає воду вазі, — сказав Керим. — А я даю тобі.

І пішов до верблюдів, не чекаючи подяки.

Того вечора Аїна вперше за дорогу не дивилась поперед себе, як мертва. Вона шукала очима одну постать серед каравану. І знайшла.

Так почалось те, що в пустелі небезпечніше за бурю.

Вони не могли говорити відкрито — за Аїною стежили. Тому вони говорили пустелею. Керим вів караван так, щоб надвечір ставати табором коло криниці, бо знав: Аїну поведуть по воду, і він зможе побути поруч хоч кілька вдихів. Він показував їй зорі й називав їх — оту, що завжди на півночі, за якою йдуть каравани; оту, що сходить першою, — зорю пастухів; оте розсипане срібло, яке в його краю звали Дорогою Мертвих, бо казали, що по ній душі йдуть у той світ. Аїна слухала й запам'ятовувала небо, як інші запам'ятовують обличчя коханого. Бо небо було єдине, що належало їм обом і не належало Джаффарові.

А вона розповідала йому про своє село, про річку, якої він ніколи не бачив, — про воду, якої так багато, що в ній можна втопитись, про зелень, про дощ. Керим слухав про дощ, як слухають казку. І одного вечора сказав:

— Коли скінчиться ця дорога, я більше не поведу караванів. Я піду туди, де є твоя річка. Я хочу побачити воду, якої багато.

— Коли скінчиться ця дорога, — тихо відповіла Аїна, — мене продадуть. І ти нічого не побачиш, крім того, як за мною зачиняться чужі ворота.

І між ними лягла тиша, страшніша за піщану бурю. Бо буря минає. А ця тиша була попереду й не минала ніяк.

Керим думав ночами. Він знав пустелю. Він міг би вивести їх удвох — уночі, тихо, забравши два міхи води й одного верблюда. Він знав таємні криниці, про які не знав Джаффар. Він міг би сховати їх обох так, що жоден переслідувач не знайшов би сліду. Пустеля вміє ховати. Пустеля вміє й убивати — але Керимові вона була як мати, і він вірив, що мати їх сховає.

І одної ночі, коли Дорога Мертвих сяяла над пісками найяскравіше, він прийшов до її намету.

— Ходімо, — сказав. — Зараз. Я виведу нас. Є криниця за два переходи звідси, про неї не знає ніхто. А далі — гори, а за горами твоя річка. Ходімо, поки Джаффар спить.

Аїна дивилась на нього довго. І в очах її вперше за всю дорогу заблищала волога — та сама вода, яку вона так довго берегла.