2. Дівчина, що ткала вітер

На скелі над морем стоїть висока башта, і в ній щоночі горить вогонь. Ти бачив його, моряче, — ти не міг не бачити. Той вогонь урятував тебе, коли ти вже прощався з життям і бачив у чорній воді облич­чя своїх дідів. Ти повернувся до жінки й дітей і не знав, кого дякувати. Тож слухай. Я скажу тобі, кого. Але спершу треба, щоб ти зрозумів, якою ціною той вогонь горить.

Колись на цьому березі не було башти. Був лише поганий, кривий берег — гострі скелі під водою, зрадливі мілини, туман, що приходив без попередження. Море тут забирало людей так часто, що в селищі не було жодної хати без чорної стрічки на дверях. Рибалки виходили в море вранці й не знали, чи повернуться ввечері. А жінки їхні вміли робити тільки одне: стояти на березі й дивитись у воду, поки очі не заболять.

І жила в тому селищі дівчина на ім'я Мава.

Вона була ткаля. Не було в цілому краю рук, що ткали б, як її руки. Але ткала Мава не просто полотно. Кажуть, у неї був дар, старіший за селище: вона вміла вткати у вітрило вітер. Візьме нитку, прошепоче над нею, простягне крізь основу — і вітрило, зіткане нею, ловить навіть той вітер, якого немає. Човен із таким вітрилом ішов, коли всі інші стояли в мертвому штилі; повертався, коли інші не могли й носа виткнути з бухти. За вітрила Мави рибалки платили втричі, бо вітрило Мави — це життя. І всі знали: доки Мава тче, селище живе.

Тільки для себе вона нічого не ткала. Бо в неї не було човна. І не було того, кому б вона віддала своє найкраще вітрило й свій найтихіший вітер.

Аж поки в селище не прийшов Орлик.

Він був чужий тут — прийшов із півдня, з рибою на плечі й піснею на губах. Мав очі кольору мокрого каменя й сміх, від якого чайки зривались зі скель. Він не боявся моря так, як боялися його тутешні, — бо море ще не забрало в нього нікого. Орлик подивився на сіре селище з чорними стрічками на дверях і сказав:

— Тут можна жити. Тут просто не навчились.

І залишився.

Він прийшов до Мави по вітрило, як усі. Але коли побачив, як вона тче — як пальці її біжать по нитках, а губи ворушаться, кличучи вітер, — забув, навіщо прийшов. Стояв на порозі й дивився. І Мава відчула той погляд спиною, і нитка вперше в житті затремтіла в її руках.

— Тобі вітрило чи ти рахуватимеш мої нитки до вечора? — спитала вона, не обертаючись.

— Вітрило, — сказав він. — Але я підожду, поки ти доткеш це. Шкода перебивати. Ти ж не просто тчеш. Ти розмовляєш із кимось.

Ще ніхто не казав їй такого. Люди приходили по вітрило, як по хліб, — брали й ішли. А цей побачив, що вона розмовляє з вітром. І Мава обернулась.

Так почалось.

Вона зіткала йому вітрило — найкраще, яке робила в житті. Вона вплела в нього не тільки вітер, а й щось таке, чого сама злякалась: тихий, теплий струмінь, який мав завжди повертати човен додому. До неї. Вона не сказала йому про це. Але щоразу, коли Орлик виходив у море під тим вітрилом, човен його сам, ніби впертий кінь, вивертав під вечір до її берега — і вона вже стояла там, ніби випадково, з відрами, з мокрою білизною, з якоюсь вигаданою справою. Вони обоє знали, що справа вигадана. І обоє мовчали про це, бо мовчання було солодше за слова.

Орлик приносив їй мушлі, у яких було чути море. Вона прикладала їх до вуха й казала, який сьогодні буде вітер. Він приносив рибу — вона солила її й сушила на зиму, і руки її пахли сіллю, і він казав, що це найкращий запах на світі. Вони не говорили про весілля. Але одного вечора Орлик сказав:

— Зітчеш мені ще одне вітрило?

— У тебе вже є вітрило.

— Те буде для нас двох. Я поставлю більший човен. І ми виходитимемо в море разом. Ти кликатимеш вітер, а я тягтиму сіть. І ніяке море нас не візьме, бо вдвох не страшно.

І Мава сказала «так». І почала ткати те друге вітрило — весільне. Вона ткала його довго, бо вкладала в нього все, що мала: і вітер, і повернення, і ще одне, найтаємніше, — щоб хвиля ніколи не піднялась вище борту. Вона хотіла зіткати їм безпеку. Хотіла зіткати з ниток саме життя.

Але є вітри, які не слухаються навіть найкращих ткаль.

Настала осінь — та зла осінь, коли море не спить. І одного ранку небо на заході стало кольору старого синця. Старі люди подивились туди й зачинили віконниці. «Не виходь, — сказали Орликові. — Іде велика вода». Але в Орлика скінчилась риба, а зима стояла на порозі, і весілля треба було на щось справляти. І весільне вітрило ще не було доткане — тож він узяв старе, перше, те, у яке Мава вплела повернення.

— Одна ходка, — сказав він їй. — До обіду й назад. Твоє вітрило приведе мене, ти ж знаєш.

Мава дивилась на захід. На той синець, що ріс. І серце її стисло так, ніби хтось потяг за нитку, вплетену просто в нього.

— Не йди, — сказала вона.

Уперше в житті вона попросила когось не йти в море. Усі роки вона зіткала вітрила й відпускала — чужих чоловіків, чужих синів, — і ткала, ткала, щоб вони повернулись до чужих жінок. А тепер уперше вона хотіла втримати одного. Свого.

— Я повернусь до ночі, — сказав Орлик. — А коли повернусь, дотчемо весільне разом. Ти навчиш мене кликати вітер. Добре?

Він поцілував її в чоло. І пішов.

Мава стояла на скелі й дивилась, як його вітрило меншає й меншає, аж поки не стало білою цяткою на сірій воді. А потім прийшов туман. Він упав на море за одну годину, густий, як молоко, і сховав усе. І в тому тумані з-за обрію піднялась велика вода.