1. Озеро Двох Імен

Той, хто нап'ється з озера в Долині Двох Гір, довіку не забуде його смаку. Вода там прозора, мов сльоза дитини, — та солона, як кров на губах. Люди кажуть: не пий, подорожній, бо хто раз відчує цю сіль, того вже назавжди тягтиме назад, у долину, де стоять дві гори й дивляться одна на одну через воду, як два вороги через оголений меч.

А колись тут не було ні озера, ні солі. Була суха, тепла долина, і жили в ній два роди.

На східній горі, там, де перше сонце золотить сніг, жили Білогори — рід гордий, як орел. На західній, де сонце вмирає, — Кремені, рід твердий, як камінь, з якого висікають вогонь. І скільки пам'ятали діди дідів, ці роди ненавиділи одне одного. Ніхто вже й не знав, звідки почалася кров: чи то через отару, чи то через жінку, чи то через слово, кинуте на весіллі. Але ненависть жила довше за причину. Вона переходила з батька до сина, як переходить колір очей, — і в кожному новому серці спалахувала так, ніби народжувалася вперше.

І от у роду Білогорів росла дівчина, і звали її Зоря. Назвали так, бо народилася вона в ту годину, коли на небі ще стояла остання зірка, а долиною вже котився світанок. Була вона тонка й тиха, і очі мала такі, що, коли дивилася на воду, вода світлішала. Ходила Зоря на схил по трави — материнка, звіробій, гіркий полин — бо вміла лікувати, і руки її знали кожну билину в горах, як мати знає волосся дитини.

А в роду Кремінів був син, і звали його Кремінь — бо коли він народився, дід узяв кресало, вдарив об камінь, і від першої іскри в хаті засвітили свічку. Ріс він швидким і гарячим, і кажуть, що сміх його було чути з другої гори. Полював він у тих самих лісах, куди ходила Зоря по трави. Тільки він ішов по кров, а вона — по життя. І ліс тримав їх нарізно, скільки міг.

Аж поки одного разу не втримав.

Був день, коли з неба падав дощ упереміш із сонцем, і ліс стояв весь у срібних нитках. Зоря нахилилась над кущем — і почула стогін. Пішла на голос. Між камінням лежав чоловік: нога скручена, обличчя біле, а поруч — розтрощений лук і мертвий олень, що потяг його в прірву за собою. Вона не знала, хто він. Вона бачила тільки біль.

І схилилась, і розв'язала свою хустку, і перев'язала рану.

Коли Кремінь розплющив очі, перше, що він побачив, — була дівчина зі світлими руками й запахом полину. Він не знав, хто вона. Він бачив тільки, що не помирає.

— Хто ти? — спитав.

— Я з роду Білогорів, — сказала вона просто.

І тоді він упізнав ворога. Рука його сама потяглася до ножа. Але нога боліла так, що він не міг підвестися, а вона все одно тримала його рану, і руки її не тремтіли. Вона дивилась йому в очі й не відводила погляду. І він відпустив ніж. Уперше в житті Кремінь відпустив зброю не тому, що переміг, а тому, що не зміг ударити.

Того дня вони не сказали одне одному нічого зайвого. Але коли вона пішла, він довго дивився вслід і думав про те, чого не мав права думати. А вона, спускаючись у долину, тримала в руці свою закривавлену хустку — і не викинула її.

Так почалося те, чого не мало бути.

Вони стали зустрічатися там, де ліс густий, а стежки не знають ні Білогори, ні Кремені. Спершу — щоб він одужав. Потім — бо він одужав, а зустрічі не скінчились. Він приносив їй воду з холодного джерела в долоні, і вода не витікала, доки вона не напивалась. Вона приносила йому мед у стільниках, і він їв так обережно, ніби боявся зламати щось між ними. Вони сідали на теплий камінь під вечір, і він показував їй, яка зірка встане першою, а вона казала, як зветься трава під ногами. Так вони віддавали одне одному свої світи — він небо, вона землю. І між небом і землею народжувалось те, чому не було ще імені в їхніх родах, бо в тих родах на це слово давно поклали заборону.

Але гори мають очі. І одного вечора старий пастух Кремінів побачив, як син ворожого роду цілує руку дівчини з роду, чию кров вони пили щоліта.

Він розповів. І долина здригнулась.

Батько Кремінів узяв сина за плече й спитав тихо, а тиха лють страшніша за крик:

— Скажи, що це неправда.

І Кремінь, який ніколи в житті не збрехав, бо був твердий, як камінь, — не зміг сказати неправди й тепер. Він мовчав. І це мовчання було страшнішим за будь-яке зізнання.

Тоді батько сказав слова, які потім довго ходили долиною:

— У тебе є два шляхи. Убити її кров — або перестати бути моєю кров'ю.

А на східній горі старійшини Білогорів так само стояли навколо Зорі. І її мати, яка навчила її лікувати, дивилась на неї так, ніби донька щойно померла.

— Ти зцілювала чужі рани, — сказала мати. — А тепер відкрила нам нашу.

Зорі заборонили виходити з дому. Кремінь замкнув свій біль у собі, як вугіль замикають у попелі, щоб не згас. І долина завмерла, чекаючи, чия ненависть переможе.

Настала ніч, коли обидва роди спустилися в долину зі смолоскипами. Білогори — зі сходу, Кремені — із заходу. Вони йшли не одне до одного — вони йшли по своїх дітей, щоб розірвати те, що зв'язалось. Смолоскипи текли двома вогняними ріками, і там, де вони мали зійтися, стояла суха долина, і в ній — двоє.

Бо Зоря втекла з дому крізь вікно, а Кремінь переступив поріг батьківської хати — і вони прийшли на те місце самі, раніше за всіх. Знали, що йдуть по них. Знали, що це кінець. І все одно прийшли — щоб зустріти кінець разом, а не в різних кінцях долини.