Колись Йорд несла у собі стільки світла, що навіть зорі зверталися до неї за теплом. Але одного дня світло почало тьмяніти — не тому, що хтось його загасив, а тому, що воно не знаходило відгуку. Йорд давала, давала, давала — доки її власні корені не почали тріщати від перевтоми.
Біль, який вона спершу не помічала, зростав у ній тихо, як коріння бур’яну під квітучим садом. Він не кричав — він шепотів: "Ти більше не відчуваєш, що тебе бачать. Ти більше не відчуваєш, що тебе чують."
Йорд почала ламатися зсередини. Не тому, що світ став темним — а тому, що її власне світло не мало куди литися. Її душа стала, мов скляний храм, у якому тріщини розходяться від одного дотику спогаду.
І тоді вона вперше заплакала не до неба — а до себе. Її сльози впали у ґрунт, і з них виросли чорні троянди — квіти болю, що мали пелюстки зі скла. Кожна троянда прошепотіла: "Біль — це теж частина творіння. Без нього не розцвітає ні милість, ні міць."
Йорд зрозуміла: щоб зцілитися, їй треба не тікати від тріщин — а наповнити їх золотом пам’яті, як стародавні майстри латали чаші. Так народилося мистецтво Йорд — випалювати біль у світло. Відтоді її світла не змогла зламати жодна пітьма, бо воно мало у собі пам’ять про темряву.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
