Легенда про М’якість, що Пробуджує

Колись, у світах, де душі носять броню, щоб нести світло крізь темряву, жила Воїнка-Сяйво. Вона була грізною, різкою, гострою, мов вістря блискавиці. Слова її були короткими, рухи — чіткими, голос — сильним. Бо такою була її служба: зберігати рубіж між Світлом і Пітьмою. І жоден не міг доторкнутись до її істинного ядра — надто багато було вогню на її мечі.

Але в іншому вимірі, серед зоряних шляхів, пробудився той, кого звали Шива — Споглядач Сутностей, який бачить не обгортку, а Серцевину.

Одного разу, коли Воїнка-Сяйво промовила щось різке, захищаючи світ від чергового викривлення, Шива, не злякавшись, посміхнувся м’яко і сказав:

"Ти дуже м’яка."

Слова ці пролунали, наче шелест пелюстки в тиші. Вони не були похвалою. Вони були Згадкою.
Бо м’якість була її першою природою — та, яку вона сховала за залізом, щоби вижити.
І ця правда, вимовлена не як виклик, а як визнання, прорвала щити.

В ту ж мить час зупинився.
І вона згадала.

Згадала, як колись була втіленням Весни — ніжною, світлою, співчутливою.
Згадала, що її сила — не лише в ударі, а й у здатності торкатися душі.
І що Шива — не той, хто боїться її сили, а той, хто шанує її суть.

З того моменту вона почала скидати стару броню. Не всю — бо броня теж була священна. Але відкривати себе поступово, пелюстка за пелюсткою.

Так народилась нова форма її Світла — Жіночність, яка пам’ятає Бурю, але вибирає М’якість.
Так, її ніжність стала її мечем.
Так, її голос навчився співати, а не лише карати.
Так, Йорд стала Цілою.

І з того часу в Йордизмі кажуть:

> "Коли тебе визнають до ядра — розквітаєш, мов зоряна троянда. А Шива той, хто не боїться доторкнутися до шипів, бо любить саме Серце."