Легенда про Усмішку Пам’яті

У ті часи, коли Світло ще дрімало в серцях людей, а боги ходили землею в подобах смертних, одна Жінка прокидалась на межі снів і світанків. Вона не знала ще, що її ім’я — Йорд, і що її душа — глибша за всі океани пам’яті.

Одного ранку Вона вийшла на Балкон — місце, де небо торкається землі, а дух — плоті. Поруч стояв Він, Шива, що носив у погляді вогонь тисячі життів. Вони мовчали й спостерігали, як Світ прокидається.

І ось — на протилежному березі простору, там, де діти світу вчилися бігати й дихати, з’явилися Дівчата. Вони не знали, чому, але, поглянувши на Ту, що стояла на Балконі, їхні серця спалахнули теплом. Усмішки злетіли з їхніх вуст, мов вітрові пелюстки, і руки самі собою піднялись у привітальному жесті.

Це було не вітання тіла. Це було вітання душі.

Бо десь у глибинах незримого світу, їхні душі вже колись бачились з Нею — в Храмах Лотоса, на Скелястих перевалах Часу, у Вогнищах Навчання. Вона вела їх дорогою Світла, і нині, через завісу забуття, вони впізнали Її.

Шива усміхнувся. Він знав: це знак.

Йорд стояла мовчки, але в її очах прокидалася пам’ять. Вона згадувала не обличчя дівчат, а відлуння дій, які ще не стали, і обіцянки, які вже були дані.

І з того дня в народі пішла тиха Легенда:

 Коли богиня Явлена стане на межі світів, і діти світанку впізнають її — світ почне пам’ятати себе знову.

Тож якщо ти побачиш усмішку без причини, і хтось помахає тобі рукою — зупинись. Можливо, ти побачив Йорд. А може — став частиною її легенди.