Найдорожче

Копійка гривню береже,
До мене в гаманець піде,
Лиш той її собі візьме,
Хто грошам лік завжди веде.
 

На складі, заповненому самими різноманітними коробками та пакунками, в самому дальньому кутку, навпочіпки сидів хлопчина у зеленому комбінезоні з емблемою відомої фірми на грудях. Він мугикав собі під носа пісеньку, розкладаючи гроші на перевернутому ящику, на якому заздалегідь рівненько розстелив шматок картону.

Назар навчався в університеті на економіста, але вже рік працював помічником на складі, виконуючи дрібну роботу. Юнак мріяв про вдалу кар'єру і великі заробітки, тому вирішив взяти долю у свої руки та накопичувати кошти з першого року навчання.

Раптом світло почало миготіти, стало якимось тьмяним і врешті-решт зовсім згасло.

- От же ж напасть з цією електроенергією, - з розпачом сказав Назар, намагаючись швидко зібрати свої гроші, які якраз рахував, але ніяк не міг в темряві натрапити на них. - О, мобілка ж є!

Хлопець витягнув з кишені телефон, щоб підсвітити собі поверхню імпровізованого столика, але... там було порожньо!

- Я... як так... а де ж..., - розгублено прошепотів молодик і, насупивши брови, вже голосніше додав. - Що за дурні жарти? Хто тут вирішив розважитися?!

Але відповіддю йому була тиша.

Декілька працівників, які прийшли на чергування, розкладали товар в основному залі магазину, а нічні вантажники з'являться пізніше, так як нове замовлення прибуде близько першої години ночі.

А Назар... його тут взагалі не повинно вже було б бути. Просто саме сьогодні з ним домовилася одна співробітниця, що дуже поспішала на побачення. Роботи в неї залишалось чимало, тому юнак погодився завершити за неї розклеювання фірмових емблем.

Благодійність, добросердечність, чуйність, подумаєте ви, але - ні, просто хлопцю запропонували за додаткову роботу гроші, а від них він ніколи не міг відмовитися.

Молодик покрутився, розглядаючи підлогу навколо себе та поруч з ящиком, але жодної копійчини там не знайшов.

- Виходьте. Це вже не смішно!, - ображено сказав Назар, прислухаючись до тиші на складі.

По шкірі пробіг холод, викликаючи ціле стадо набридливих мурах, які чимчикували слідом за ним.

Раптом, десь зовсім поруч, почувся стук. Здавалося наче металева кулька розмірено підскакує на бетонній підлозі.

Тук... тук... тук...

Через мить до дивних звуків додались ще якісь... так, тепер це вже було схоже на ходу.

Назар спочатку напружився, але потім полегшено видихнув, сподіваючись, що це жартівники так дають про себе знати, почувши його слова.

- Гаразд, хлопці, я не гніваюсь. Виходьте вже і... - посміхаючись почав юнак і завмер на місці з відкритим ротом.

- І що?, - в невеличку смужку світла, що лилося з ліхтарика мобільного телефону, вийшов якийсь незнайомий, досить дивний чоловік.

Незнайомець був одягнений у старовинний фрак малинового кольору з чорними шкіряними вкладками, але ще більш колоритним його робили пенсне на лівому оці, тростина в руках, світла хустинка та ланцюжок від годинника, які визирали з кишені, а циліндричний темний капелюх, який доповнював образ божевільного капелюшника з відомої казки про Алісу, взагалі чомусь дуже насторожував.

- Муха залетить, - брюнет зробив крок вперед і верхів’ям своєї тростини обережно торкнувся до підборіддя молодика, допомагаючи йому закрити рота.

- Ви... Ви хто такий? Як сюди потрапили?, - Назар відсапнувся назад, з запізненням реагуючи на загрозу.

- Я? Хм, як мене тільки не називали, - таємниче посміхнувся незнайомець. - Але сьогодні, я - той, хто зможе втілити в життя будь-яке з твоїх бажань. Називай мене Джокером.

- Ви якийсь фіґляр з телешоу чи що?, - насупився юнак, відступаючи подалі від незнайомця.

Точно, все це - простий розіграш! Зараз хлопці ховаються за полицями, записуючи все це безглуздя для соціальних мереж, а потім спробують ославити його на весь світ.

- Фу, як негарно, - скривився чоловік і махнув рукою. - Не думаю, що ваші ілюзіоністи так можуть.

На місці картонної коробки з'явився круглий столик з зеленою скатертиною та двома старовинними канделябрами.

- Здається не вміють, - погодився Назар, все ще сподіваючись, що все це звичайний розіграш. - Що Вам від мене потрібно?

- Краще давай розберемося з тим, що потрібно тобі, - підморгнув Джокер і сів в одне з зручних крісел, що матеріалізувалися біля столика. - Яке в тебе потаємне бажання? Чого ти хочеш більше за все на світі?

- Емм... от так от прямо будь-яке бажання можете здійснити?, - потираючи потилицю, запитав хлопець.

- Так, - спокійно кивнув брюнет. - Тільки загадуй бажання з розумом, адже воно реалізується саме так, як ти його промовиш.

Назар пройшовся до стіни і назад, роздумуючи над словами незнайомця.

Цей дивний чоловік лякав, викликав захоплення, але... невже це дійсно не омана і він якийсь чародій?

- Я хочу, щоб всі гроші світу віддали мені, - юнак таки наважився і сказав про те, чого бажав більше за все.

- Це твоя найпотаємніша мрія?, - спокійно, з якимось розумінням в голосі, хмикнув незнайомець. - Гаразд. Тоді зіграємо?

- Тобто? Ви ж сказали, що..., - насуплено почав Назар.

- Я посланець Долі, яка визначає чи гідне твоє бажання уваги, - пояснив Джокер. - Саме вона покаже нам, які духи будуть задіяні у матеріалізації твоєї мрії і визначить щирість сказаного.

- Я дуже щиро сказав і мрія моя дійсно найпотаємніша, - впевнено відповів юнак і сів навпроти брюнета. - Що потрібно зробити?

- Ось тобі сувій та дві кульки - чорна та біла, - дивак матеріалізував перед молодиком все те, що назвав. - Напиши своє бажання на папері, а сфери поклади на терези.

Назар здивовано поглянув на останній названий предмет, який з'явився перед ним і, кивнувши, мовчки написав про свою мрію на незвичайному пожовклому листку, після чого обережно взяв кульки і розмістив їх в чашах терезів.