Крок над прірвою

РОЗДІЛ 10

Крок над прірвою

Гай дивився на Ненілу, втомлену віками, втомлену болем. Цей дух не повинен був уже згадувати події життя такого непростого. Гай почув всі версії. Розумів, що Марія — чи Юріївна, чи Гедимінівна, чи Левівна — все ж була відважна королева, що спасала дитя. Чи під льодом Вісли, чи під горою на старій дорозі — все ж дала йому шанс вижити ціною власного життя і безпеки.

Але вона тепер — дух Неніла. І навіть ці думки почула. Теплим вітерцем дунула по материнському плечу Гая.

Мирно пливуть тепер хмари. Тепло і ніжно світить сонце. Буря минула, тепер тепло. Буде нова — але знову вийде сонце, рано чи пізно.

Гай дивився в небо і почув внутрішньо, наче голос мами. Потім вона повстала перед ним. А слів вже тоді було небагато в кожного з них.

— Мам, у мене весілля, — сказав він. — Приходь. Не як гостя. Як мама.

Неніла стояла напівпрозора, в очах — милість суму й радості, жалю й ненажитого материнства.

— Я прийду, — відповіла тихо.

---

Анастасія прийшла до бібліотеки. Шукала своє ім’я. А там — нічого. Рядка немає. Сторінки порожні. Тільки сквозняк, який ворушить папір, наче хтось сміється. Вона кидала книги. Гнівалася. Бо коли тебе викреслили з історії — ти маєш право гніватися.

Неніла дивилася на зарості. Там, де колись був палац. Де дзвіниця кликала до молитви. Де монашки вмовляли її молитися за покійного короля. Де лежала юна попередниця. Де літописи писали ті, хто не бачив її обличчя. І тому — гнівний дух. Бо хто має право писати історію, якщо він не бачив, не чув, не жив?

---

Марена того дня прокинулася з дивним відчуттям. Щось вело її. Вона вдягнула постоли нові, лляну сукню по-старинному, під настрій: спідницю, пояс червоний, сорочку, кептарик вишитий — безрукавку, що горіла яскравими квітами на грудях. Таємно, щоб не бачили, прикрилася гунею — довгою овечою накидкою. Проте тепло вже було досить, тож подалі від села вона скинула гуню.

І рушила вгору.

Високо і дуже стрімко. Вона вже дві групи минула. Здається, відчувала, що скоро буде на місці. Ноги самі несли її туди, куди мали.

І справді — крокуси мило розкинулись на лисій полонині. Плоска частина землі без дерев. Трава невисока, а квіти ніжні, мов живі. Вони танцювали на вітрі, і Марена ступила поміж них.

Із нізвідки з'явився Гай на коричневому коні з білою зіркою на чолі. Він був у багряній накидці, білій сорочці та з пір'їною сокола на капелюсі — знак його високого статусу.

Він зійшов з коня, підхопив Марену за талію, і вони закружляли. Вітер наповнив її просте вбрання легкістю й світлом — і сукня стала ніжно-рожевою, мов газ, мов пелюстки крокусів, які вона зібрала з гори.

На Марені була вишита сорочка, різнокольорова запаска та квітковий вінок із червоними квіточками біля вушок, що підкреслював її царствену та виняткову красу.

Вони зупинилися. Пташки принесли з конопель дрібних вінок і поклали їй на голову.

Марена від захоплення посміхнулася, глянула на Гая — і все зрозуміла.

Він закрив їй очі ніжно двома долонями — і вони перенеслися в палац, незнаний людям.

---

Зала була повна. Магічні істоти вклонялися, а коли підвели голови — почули живе серце. Люди, які знали Марену, бачили істот як звичайних, нарядно вбраних гостей. Істоти різних кольорів — зелені, сірі, прозорі — всі дивилися на пару.

Гай провів її тронною залою, бібліотекою та рядом кімнат, що вражали тайнами. Особливо бібліотека. Там були історії, яких немає в літописах, імена, які спалили, долі, які чекали, поки їх прочитають. А потім — зупинився біля каміна. Обійняв. І поцілував. Без очей, без слів, без глядачів. Бо це — їхнє.

Потім Гай знову закрив їй очі — і вони опинилися біля пари коней. Її лисуня поряд із сірим міцним гірським конем Гая. Це подарунок мольфара Гаю на весілля.

---

Із тіні вийшла Неніла. Усміхнулася.

Гай відчув удих, тиск у скронях, тепло — і рух крові. Марена теж відчула його тепло рук — інакше, незвично. Вони дивилися одне одному в очі.

З-за хмари виглянуло сонце — і засяяло на них по-особливому. Синь прикрила рота рукою. Говерла розлила на обличчі посмішку радості.

— Це ж оспівана квітка чистої сильної любові! Пару вінчає сама природа! — вигукнули радісно.

Магічний світ ликував. Водоспади спадали бурхливіше. Сонце світило ясніше, різними кольорами променів струменіло над парою. Вони прийняли те світло. Обійнялися. І злилися в поцілунок подружжя.

А тоді Гай заспівав. Тихо. Не для всіх. Для неї:

Де знайти чарівну квітку в горах серед маю,

де знайти — усюди люди квітку цю шукають,

віднайду пелюстку сонця, притулю до серця…

Марена підхопила:

І вона засвітить в грудях, мов ранкова зоря,

бо та квітка — не на землі, вона — між нами…

Їхні голоси злилися з вітром. На мить здалося, що самі Карпати підхопили цю пісню.

Слова — народні, зібрані Миколою Зінчуком у карпатських легендах. Але тут, у цю мить, вони стали їхньою обітницею.

---

Минало кілька хвилин. Грала музика — охи на цимбалах. Лилися напої. Смакували закуски. Пару вітали.

Але холодок дунув із тіні. Появилася постать — чорна тінь.

— Ого, яке бучне гуляння, — почувся голос Вія. — Мало того, що принци та принцеси, графині, пані та пани мають невідомому глечику поклонятись, тепер і жінці, що ще жива. Я коронований принц у світі духів давно, маю земне і вже довге славне ім'я — не в силі дивитись на вашу слабкість. Воберте, ти ж принц — і вітаєш обідранців?

Гай махнув рукою — і три льодяні сосульки оточили горло Вія.

— Це я глечик? Ти сам — потворність. За часи міфічного перебування від злоби втратив усе обличчя, що колись мав. Рівня я тобі чи ні — ще зараз дізнаємось.

Гай спробував махнути рукавом, щоб стати п'ятнадцятиметровим велетнем у срібному сяйві. Проте в нього порожевіли щоки. Він сів — і був схожий на метелика. З оболонки вийшов вісімнадцятирічний юнак із палкою пастуха. В моменті його сріблясте волосся стало волнистим і темним, статні плечі, штани, сорочка, позаду накидка. Типовий мужній пастух.