Життя магічних істот б'є ключем

Хмари вкривали низовини. П'янке повітря здавалося ще свіжішим. Кольори — яскравішими. Марена спрямувала очі в обличчя Гая. Проте щось викликало відчуття терпкості в грудях. Здається, це думка. Так, вона. Думка жінки про все пережите і сумне.

Вона теж раніше раділа, кохала, сподівалася, старалася… Ой, а вийшло зле. Нота гіркоти стала відчутною в горлі, такою, як полин.

Гай інший, проте люди кажуть багато приказок…

Типу: що за перший раз незрозуміло? Треба другого? Перший шлюб — від Бога, а другий — від лихого. Марена закрила очі, похитала й струснула головою, наче прагнула струсити з себе непотрібне. Тоді мило посміхнулася Гаю.

Він був сповнений радості.

— Трохи почекаємо нового року. І зіграємо магічне весілля, — мовив Гай.

— Нового року? — підняла ліву брову вона, здивовано спитала. — Він же недавно наступив, зараз лише березень, до січня? — подумки спитала. Але її погляд видав подив…

— Ти мабуть про зимовий подумала. Не про світський, а про наш магічний новий рік, що з природою живе. Він скоро буде.

— Е-е, і коли він? — у неї зарожевіли щічки. — У кінці березня? Квітня? — спитала Марена, відкривши очі, здивовано й ледь посміхаючись. Для неї було дивно й цікаво чути нові дивацтва календаря.

— Новий рік настає 22 березня.

— Дивина, — захоплено вдихнула повітря. — Розповіси більше, прошу, цікаво так.

— Ти не замерзнеш? — пригорнув руки до її прохолодних щік. — Довго ж слухати. — Оглянув її. Постоли, що виглядали з-під спідниці, були не дуже новими, камізелька теж тонка, зношена. — Ну, ходім у хатинку он туди, — показав праворуч.

Вона повернула голову й здивувалася, побачивши невеличкий дім. Не могла згадати, чи був він там. Її серце стукотіло — чи від холоду, чи від хвилювання, разом із щелепою, і спроби це приховати вже не вдавалися.

Йшли поряд, кожен у своїх думках. Пальці його правої руки тягнулися несміло до неї. Але то горбинка, то кущ якийсь збивали з мети, доводилося то далі, то позаду йти. То коріння треба було обережно переступати. Потім так пішло, що вийшло пару раз руку подати — і він відчував її руки рідними, близькими, своїми. Вони вже цілувалися, він обіймав її, але сьогодні чогось торкатись руки було хвилююче, може тому що хвилювався чи сподобаються їй подарунки.

Ввійшли в дім. Скрипнули двері. Звичайна хатинка, мала. Минули сіни, бамбетель і скриня, стіл та піч.

Було тепло. Марена відчинила скриню — Гай показав рукою туди.

Її очі округлилися, але вона послухалася.

У скрині були нові постоли, спідниця модна така вишнева, сорочка лляна та інше, овеча тепла накидка.

— Ааа, це звідкіля? Це ж чиєсь, я не… — здійнялась на ноги.

— Не хвилюйся, це мої тобі подарунки. — Взяв чашку з теплим чаєм і дав їй пити.

Вона стала осяяна посмішкою. Милість усього наповнила її.

— Чарівний чай? Зачаровуєш мене, пане? Ох, думаєш, усе так легко? — кокетливо повела бровою.

— Еге ж, нелегко шукати тебе по цілому світі серцем, душею і часами. І от ти тут.

— Часами… — вдихнула вона. — Я стільки не пам'ятаю. — Оглянулась від ніяковості. Їй згадалося, що мала інше життя, про яке мало спогадів, що вони вже були знайомі.

— Охо-хо, хто тут надумав журитися, моя кохана? — Сонце посмішки повернулося на її обличчі.

Гай сміливо поцілував її в щоку. Взяв смачного сиру подав до її вуст. А серце обох затрепетало.

— Що ж там за календарі? — посміхнулася вона.

— Тут, серед листя дерев, могутніх високих сосен, плетінь коріння, легенд і історій, є в моїй бібліотеці природні книги. В одній з них я читав, що рік має 365 рівних днів, перед кожною порою року є нульові дні. А всі місяці мають рівно по 30 днів. Чотири нульові дати — дні як переходи між порами року. Свята, звісно, є — і за писанням, і за природою. Про часи… мммм… Чув і читав. Часи минають і міняються, проте вони забирають частину життя поколінь людей. Життя в людей одне. — Сумно гомонівши, опустив голову.

— І магія, і віра? Ого, — здивовано торкнулася вуст вона.

— Так. Я ж один з небагатьох міфічних істот, що виконую волю Всевишнього, є частиною десятків легенд, знаю більше від людей, але маю місію захищати людей від лиха. Хіба ти не знаєш? Знаєш же, — ніжно торкнувся її носа, сидячи навпроти за столом.

— Звісно, але щоб у календарі були свята? Які?

— Так, але все по-іншому. От коли Ісус народився?

— Ой, тихо, це ж заборонене свято. Тільки б хто не почув, бо донесуть, — підбігла до вікна й оглядалась. — Ми ж за міцними шторами тихо при свічі святкуєм.

— Марено, я ж відчуваю, що поблизу нікого нема. Ти така мила, коли хвилюєшся. — Він встав, погладив її по волоссю. — Розпусти волосся.

Погладив, але воно почало голубіти від магії. Він опустив руку, боячись порушити тишу, перевірив її руку — чи є браслет його.

— Марено, послухай мене уважно. Ти не повинна застосовувати силу. Жодної магії, жодного закляття, навіть якщо тобі здаватиметься, що це необхідно. Обіцяй мені.

— Але чому? — здивувалася вона.

— Бо якщо ти почнеш творити магію, то побачиш нас — усіх істот, що живуть поруч. І вони побачать тебе. Тоді до тебе прийде фамільяр — і ти вже не зможеш бути просто людиною. Твій шлях зміниться, і я не зможу захистити тебе так, як хочу. — Він провів пальцем по її щоці. — Дозволь мені бути твоїм захистом. Я сам впораюся з усім, що загрожуватиме тобі.

— Добре, — тихо відповіла Марена, хоча в очах майнув сумнів. — Обіцяю. Зрозуміла, ти якось вже це казав, не треба магію застосовувати, бо за третій раз прийде фамільяр, і за п'ять чи дев'ятий день стану духом і не буду людиною, типу перестану бути людиною. Щось таке ти мені вже багато раз повторював. Я пам'ятаю, не хвилюйся.

Мила посмішка Гая тепер сховалася як сонце за хмару, пильний погляд і строгість рис обличчя виражали його уважність та серйозність. Тоді поправив своїми широкими плечима, присів і продовжив.

— Різдво, як співають, коли ластівки прилітають! І в нас, і на батьківщині Спасителя. Саме в час народжених агнців, яких уже до жертви відбирали. Сама подумай: які пастухи в час дощів на полонині тут чи у Вифлеємі?