Романтика на водоспаді

Магія утихомирилась. Марена стала звичною.

Очі її здивовано були спрямовані на могилу королеви.

Це був сон? Марево?

Така історія…

Людська та магічна сутності пульсували в ній, наче два серця. Вона дихала на повні груди – здавалось, не було повітря.

Бігла до свого дому. Дуже швидко їла, не відчуваючи смаку їжі, і, хоч пила воду, не відчувала ні прохолоди, ні втамування спраги.

Вийшла з дому, глибоко вдихнула, стрибнула на коня та мчала кілометри. Мчала і мчала, мчала і мчала. Жінка прагнула втамувати вир емоцій, подив… Пережите шокувало її.

Скільки минуло: хвилин, секунд чи годин? Ході й казати.

Нарешті емоції вляглися. Призупинилась.

Злізла з коня, умила обличчя, любувалася потоком води.

І тут магія знову забила в її жилах.

У її голові аналізувалися враження від того, що вода містить стільки інформації. Марена промовила: «Ой, струмочку, струмочку, чи знаєш ти, що я пережила, ти чув все чи ні?» – без лишніх помислів заговорила сердешна.

Та магія поряд…

Її охопили нові хвилі магічних знань.

Не шум води, а мову, сповнену тисяч історій, побачила вмить прискорено.

Сама Неніла була недалеко, щоб підтримати Марену, свою визволительку, чисту серцем.

Мати природи додала інформацію в струмок про тихе миле місце, місце краси і початку, величі і спокою, місце, що змиває, очищає, наповнює – про водоспад».

Мимоволі закрила очі, представивши собі легендарний високий 15-метровий водоспад Карпат.

Відкрилися внутрішні міфічні очі.

Нові можливості – одночасно бути в двох місцях.

Біля коня залишилась постать Марени, але це була фантомна постать, яка для живих очей перебувала тут біля коня, наче торкаючись води.

А жінка перемістилася завдяки потокам магії та води в місце, де мріяла побувати.

Неніла усміхнулась, хоч могла вже говорити, адже від свічки та молитви людини вільна. Її душа звільнилась з полону печалі раптової смерті від рук лицемірів-вбивць. Королева дала час Марені відпочити від пережитого і зникла.

А тим часом, поки Марена любувалася водоспадом, Неніла – королева, чия душа більше не була в путах болю і печалі, а звільнена – помчала до мольфара. Саме старий дав силу Марені, саме він часто гомонів до гір та лісу, до струмків. І от, поки линула від Марени, мільйони питань були в її голові. Постала напівпрозора над прірвою перед мольфаром. Старий побачив її.

Довгі хвилини погляду – очі в очі.

Королева похилила голову:

– Спасибі вам за допомогу. Я – Анна-Марія Гедиміна Євфимія, королева Марія.

Ніжність погляду мольфара змінилась холодною байдужістю:

– Ти хто і за що спасибі?

Романтичні слова в думках духа вивітрились – тверезість моменту.

– Я Неніла… була колись королевою Марією. Ти допоміг людині мене звільнити.

– Ну і добре. Лети собі.

Він повернувся… але його спина помітно тремтіла.

Вона не знала, що й казати далі, хотілося… Здалося дуже обтяжені сумною історією. Це та сама пара через віки чи люди, що знають і співпереживають…

Побачене Марену захопило до глибини душі. Тут все інше: скелі і обриви, і він – величний високий багатометровий водоспад.

– Вау, сон чи ні? Але я чую, що дрібні крапельки на лице з кількох метрів летять. Оце велич природи, – розбираючись, показала Марена.

Глянула вгору, де були білосніжні хмарки, прекрасне небо, що ясніло поміж віття високих сосен. І цікаво стало, як же там угорі. Наче вмить вона опинилася на самій вершині плато, твердого крупного каменю, з якого спадала вода.

Глянула ліворуч – побачила, що за скалою сонце освічує низько річку.

Ненамилуватись побаченим.

Марена підійшла до озерця і побачила себе як у дзеркалі.

Руками охопила обличчя, рот, що відкрився від подиву нового вигляду.

Її волосся виросло вдвічі, можливо, і втричі. Тепер воно пишно вкривало її тіло до стегон. Вона була схожа на мавку, але не зеленоволосу. В новій одежі.

Колір її волосся з коричневого почав мінятися на блакитний.

Вона була зачарована. Торкнулась води, де бачила себе, – хвилі розійшлись. Відображення погойдалось. І дивно, і радісно. Помалу приймала себе нову. Здавалось, все позаду залишилось і дуже далеко. Зайшла в озерце, каміння було плоске. Дивина природи: озерце в суцільному камені, схоже на чан дубовий. Сонечко ласкаве, ніжне і прекрасне.

Так, було красиво, навкруг нікого, ні душі. Дерева наче намальовані.

І тут відчула, що щось наближається. Тривожно застукотіло серце. Оглянулася. Вітер шумів листям, але стих. Розслабилась з думкою, що давно так хотіла відпочити.

Посміхалася з закритими очима.

Ліс не спить, а ще й магічний.

А Гай, ошелешений відкриттям свого походження і тим, що його матінка Ненілою була, і завжди поряд. Дивувався тому, що саме такі дрібниці, маленька поміч живої людини дали можливість душі вивільнитись…

Піде мати-королева до світла? Чи буде поряд? Скільки в ній любові, пожертвувала своїм життям, щоб жив я…

Мерзенні зрадники і лицеміри, а тепер і згадки про життя її нема – якісь два речення в книгах. З злобою прошипів.

Важко вдихнув і видихнув.

Тепер Марена звільнила маму.

Маму? Матір! – думав про себе, сидівши в палаці біля вогню. – Марена! – гукнув. Наче проснувся. Послав птаха за нею: її не було вдома.

Тут лісовик приніс звіт.

– Ваша величносте. Якась дивна магія, небачена істота в наших краях на водоспаді.

Лісовичок маленький, вправно виконує свої обов’язки. Кількома хвилинами раніше з цікавістю дивився на незнану йому істоту. Примружився, щось записав на корі і зник.

Маленький лісовичок у згортку вручив Чугайстру свій звіт і поспішив піти.

Кинув згорток у вогонь. – Знаю ж, що це!