Серед туманних хмар

«Серед туманних хмар»

З'явилася на мить міфічна істота, немов миттєвий подув вітру, лише щоб дати знак готовності звітувати лідеру — Чугайстру.

Йшлося про справу ворожбицтва, про те спалене, догоряюче гніздо, яке він доручив цій істоті розслідувати, поки ніс його з подвір'я Марени.

Шелестіли віти дерев, наче щось хотіли розповісти…

Таємниче і незвідане чи явне і звичне.

Очі Марени бачили ліси, мохи, верхів'я над головою…

Підняла з землі свій кошик, зітхаючи. Поклала на ясні лисички запашні квіти, прикрила їх тканиною. Тоді закинула кошика за плечі. Вона ще раз пильно обвела поглядом ліс. Жінка зітхнула і підійшла до своєї Лисуні — гарної довгогривої кобили коричневого кольору. Лисою її назвала Марена через білу пляму посеред чола, між очима.

Застрибнула на міцне сідло, зроблене ще її дідусем, і почала свій шлях з лісу додому… Для неї ліс шепотів природно, допустимо людському вуху, виглядав мальовничо для ока.

У міфічному ж світі був справжній переполох через шум, який породив рев із труб. Це було улюблене заняття лісників. Вони за наказом Гая збирали всіх міфічних істот до палацу — рідко, по певних справах.

Гай з підлеглою полинули в палац міфічних духів, а Марена — до села.

Туман наче клубками наповнював потоки і прикривав таємницю палацу Чугайстра…

Їдучи верхи, Марена була задумливою, але її погляд привернув рясний полин на місці, що називали королевиним — місці старої дороги.

— Полин росте… це ж може бути могила королеви? Цікаво. Може, Гай знає? По його реакції здавалося, він справді знає. Куди ж подався… — прошепотіла. Голос через моторошний туман здавався наляканим і несміливо звучав. Серце стукотіло…

І тут промайнуло в її думках жаль, що вона не може знати те, що знає і бачить Гай. Але вона жива, а він дух, наче б то. Жити краще, як померти. Гордовито підняла голову при цих роздумах.

Лисуня ніби спеціально спинилась поскубти доброї трави вже біля церкви. Вершниця подивилась на церкву і зітхнула.

Найбільші пліткарки і відьми облюбували святе місце, в першому ряді й розлучниця сидить, — пробурмотіла в думках собі і продовжила. — Я не така, каже та, дітей не мала, а вона така, що чужого чоловіка забрала, а той як теля поповз за нею. І грець вам. Прости, Боже. Лисуня, йдем додому, бо й у мене лихі думки через них у такому місті приходять до голови. Ой, язик мій…

Гаю… Ти моя радість чи мрія. Реальний чи дим. Гаю…

Чуть не заплакала бідолашна. Спіймала себе на думці, що він не прилинув. Але вона не в лісі.

Що ж це я його турбую? Може, зайнятий. Все ж цікаво, як він там. Оглянулась на право, провела поглядом ліс.

Гай відчував її поклик…

Спустився в боковому залі свого палацу. Став біля вікна. Покликав сокола, відправив його за нею. Сокіл вмить повернувся і сів на руку Чугайстра. Він був чарівний. Від дотику до очей його Гай отримав інформацію про те, що бачив птах.

Побачив її верхи на коні недалеко від дому, впевнився, що вона в безпеці.

Рушив у тронну залу. Сів на своє крісло.

Зала була з дерева на скелі, де людина не ввійде випадково. І звісно не побачить. Хіба якщо не зніме цю заборону Гай та не надасть моста.

— Рідко, лідере, збираєш нас. Що трапилось? — спитав Прут.

— Так, темніє, — ліниво позіхнув болотник.

— Ми не дурили юнаків! — сказали дві мавки.

Лісовик старий з довгою бородою гримнув залізним топірцем.

— Порядок! — нахмурився той.

Гай пильно подивився, поглядом наче вдивлявся в кожне обличчя. Різко повернувся направо, потім наліво, просто. Примружився.

— Пустощі дрібні — то я виправляю. Жарти чи танці. Дрібна шкода — то природа така. Але хто до людей магію ніс? — строго спитав Гай.

Болотник завжди був зухвалим і посмів перебити його.

— Тебе помічали, — засміялися дві болотниці-відьми.

Веселий вдачею Гай в іншому випадку засміявся б з такого, але сьогодні він розізлився як ніколи. Рвонув рукою вперед, випустив гострі як голки бурульки до горла жартівниць-сміхотух. Ті одразу відступили та припали до землі в каятті.

Перед Чугайстром як лідером міфічних істот повстали його військові вельможі. Це були наближені, вірні духи стихій. Саме вони володіли срібними і залізними топірцями влади, дерев'яними та бронзовими. А золотий топірець був у Гая.

Решта мали ще дерев'яні топірці, що ділились на різні види походжень дерев лісу.

Через них була сьогоднішня істота, що показалась, коли Гай з манерою розмовляв. Це була повітруля.

Та сама повітруля, яка була Настею, що мріяла бути вільною, щасливою, коханою. Думала, як втекти від старого шаленого чоловіка, але її доля була стати повітрулею неупокоєною.

Вона хвилювалася, але з гордою поставою готова була повідомити про результат свого розслідування. Вже дослідила енергію з того предмету і те, хто її виготовив.

— Ваша високосте, злої магії слід привів до місцевої ворожки. Її кіт сказав, що то вуж приповзав з порадами лихими проти одної жінки. Вуж підлеглий Болотника.

Махнула рукою — і два лісовики привели болотника вже силою. У повітрулі були магічні докази його дій. Змахнувши листком, відкрилися, як в кінотеатрі, його діяння злі.

Високий зріст, як сама тополя, коричневий строгий костюм виражав настрій Гая.

— Відмінна праця, повітруле. Злочинець знайдений і докази теж. Настею була при житті. Знаю, ти едельвейс любиш. Надаю тобі ім'я Еделія. Вітаю.

Це була знакова подія, яку присутні оплесками прийняли.

Дух її двобічний буде Еделею або Еделем. Ніжністю та відважністю сформувалась її сутність.

Тепер твоє місце — навпроти Прута. Тепер разом вони стали уособленням повітря та води. В ієрархії істот піднялась на рівень вище. Охи принесли їй срібний топірець і вручили.

Зі срібним топірцем і обов'язками отримувати від Чугайстра доручення захищати людей від зла нагороджена поклонилася лідеру й іншим істотам — уже колегам.