Ложка дьогтю в бочці меду

Світло сонця завітало до кімнати через вікно. Марена піднялась. Швиденько поснідала, побігла до свого собаки, що теж, мабуть, щойно проснувся. Мило потягнувся перед мискою і теж почав снідати. Чорно-білий Гавчик був середнього зросту. Його сніданок перервала власна злоба на присутність рижого. Рижим був кіт, що вмивався на паркані безтурботно. Вона погладила свого кота. Пішла до решти тварин.

Помітні ознаки початку осені. Із поміччю вітру обтрушувалось листя дерев у саду біля домів. Хоч сонечко було ласкаве, ставало трохи прохолодно.

Жінка різала яблучка на сушку, складала на дрова на сонячній стороні подвір'я під вікном. Сушку прикривала тканиною, — так її вчила покійна бабуся.

Втомилась, вирішила пройтись.

Просто гуляти не було сенсу. Час мав проходити з користю. Взяла корзину, раптом щось гарне знайде. Може, потрапить на дари лісу. Осінь ними багата.

У лісі йшла звичними стежинами. Гай був неподалік. Посміхався, бачачи її. Він планував підійти.

Повернувши у невеликий яр, вона аж скрикнула. Побачила мальовничу картину. Звісно, звичні знахідки ці. Але кожного разу неповторної краси.

• Ох і краса, хоч бери і змалюй, чи вищий... Ааа, лисички-сестрички! Такі великі, нагадуєте казкові квіти з землі. А ароматні… Суп або сушка буде що треба, — проговорила про себе. — Ав, — скрикнула, — раптом заплуталось гілля тонке біля лоба у волоссі.

Він був так закоханий, що не одразу помітив Охів збоку, що вже почали пліткувати. У його руці була гілка диких синіх дзвіночків з вітряних полонин – не розкішних, але ніжних і стійких, таких, як вона.

— Обережно! — рука Гая ніжно відводила віття. — Вітаю.

— Вітаю, — з мимовільно наростаючою посмішкою промовила Марена.

Він милувався нею: у довгій спідниці, красивій сорочці, гарно вишитою місцевими звичаями, запасці та  чоботах,  і з хусткою на голові. Вона була такою земною і практичною, але віття дерев підтягнуло хустину. З-під неї показалося коротке,  відростаюче волосся. Так коси були обрізані за давньою традицією, коли чоловік на весіллі відрубував їх, і жінка ховала волосся під хусткою.

 Гай відчув біль… Марена була розлучена, і це означало, що доля несправедливо обійшла її. Його зустріч з нею була пізньою, вона вже не була тією юною дівчиною, якою, можливо, він її пам'ятав. Але все ж це була його Марена. Байдуже, чи була заміжня головне жива! 

 Мокрий ґрунт під ногами не був для нього перешкодою, бо всі думки були про неї.

— В тебе тут ще дещо, — з-за голови чи вуха її він ніби вийняв квітку, ті самі сині дзвіночки.

— Спасибі, — посміхнулась, прийнявши квітку в руку.

Милі романтичні моменти порушив вітер, хруст сухих гілок. Жінка оглянулась, та нічого не побачила.

Гай повернув обличчя і нахмурився. Він чув розмову духів.

— Хто тут шумить, порушує спокій лісу, оленів лякає, їжакам засинати не дає? Зараз я йому задам.

— Тихо, ти сам. Не бачиш, Чугайстер з людиною заговорив.

— Ти грибів отруйних надихався? Гай і з людиною? Той відлюдька наш? Глянув вверх і оторопів. Підняв свої кудлаті широкі брови.

— Глянь, старий, не ворчи.

Два охи придивлялись до Марени.

— Що? Я старий і сліпий. Але це ж юна принцеса, що відійшла в засвіти рано. Кохання нашого Гая. Де була? Чому духом не стала, а тепер стала духом?

— Ей, ти, точно сліпий. Вона ж людина зараз. Закони Всевишнього хочеш всі знати, то не дано тобі, бородатий? Добре, добирай слова, бо получиш від Гая. А ти що, знав його кохану?

— На те я і старий Ох. — Гордо закинув вверх голову. — Це було давно. Її мати була при дворі, тою одною з небагатьох з родини королеви, що прибула в ці землі. Знаю, що мала дочку. Вона розповіла їй про принца, що міг спастись в пеклі, що тоді робилося на цих землях. Принцеса гуляла цими ж шляхами. І знаєш, вони зустрілись, закохались, але вона померла… — опустив голову в пам'ять тій, що робила щасливим своєю посмішкою, добротою кожного, навіть духів лісу. Така ж ніжна, сором'язлива, добра, раділа красі природи. Майже пошепки продовжив, ледь шевеля губами.

— Так, Охи, це вона. Годі пліткувати, — погрозливо сказав Чугайстер. Охи поклонились і зникли.

— Так, моя принцеса переді мною, — сказав він їй. В його думках було поцілувати в лоб її.

Марена нахмурилась, подала крок назад.

— Принцеса? Хто перед тобою? Тінь минулого? Чи я? Хто я тобі? Та, кого я ледь пам'ятаю? Чи я? Кажеш милі слова, захоплюєш. Але кого: її чи мене? Свою пам'ять! Чи в ній є я? Не треба мені таке. — Вирвала руку, жбурнула кошик… Важко дихаючи, пройшла кілька кроків. Павутина прилипла до обличчя.

— Фу, мені ще тебе треба, павуче… — зняла з обличчя павутину. Оглянулась, побачила Гая з опущеним обличчям. Він, не підіймаючи голови, здимів.

— Чудово, змотався… — промовила з сумом.

Саму здивувала нечувана раніше її нестриманість. Зрозуміла, що наговорила зайвого. Але ж не хоче бути копією чи іншою в теперішньому. Цццц, що це ще за стара дорога… здається знайомою, але повна болотяних рівчаків…

— І що тепер? — вдихнула. Повернулась, підняла кошик. — Мої дари лісу, і чого я психанула? Дзвіночки такі прості і гарні, тремтите, як я, коли його бачу, а він от який здимів собі в ліс…

Чугайстер, почувши ще при розмові з Мареною, поміж запаху квітів, грибів, ще й магічний сморід. Зло для нього смерділо особливим смородом, якого міг лиш він відчувати. Адже його завдання — виконувати волю Всевишнього, знаходити і знешкоджувати магію, що шкодить людям.

«Це не присутність міфічних істот, не болота запах, а бридкого духу скандалу…. лину перевірю», — летівши додому коханої, думав Гай. Він полинув, бо знав, що Марена не така, щось підсилило її емоції, відповідь в неї вдома, але цього їй не сказав, поки без доказів.

Не проявившись, залишився невидимим, щоб не викликати гавкання пса, став оглядати обійстя.

Дерев'яна старенька огорожа, скляні банки сохнуть на ній разом з травами. Кіт спить поряд з квітами клубочком. Пес поклав голову на поріг будки і теж спить. Гладке подвір'я осяяне післяобіднім сонцем.