Прут і Говерла духи лісу

Сукня її, зеленувато-сіро-синя, зливалася з кольорами лісу та неба. Прут, трохи вищий за неї, стояв у натуральному гуцульському пастушому одязі, з капелюшком. Він тримав паличку, якою колись поганяв овець. Його прямі плечі випромінювали силу й статність. Вони були втіленням міфу, що став реальністю, але вже не такими, якими вона бачила їх людьми, і не такими, як уявляла собі гору та річку.

— Гаю, вона ж... ти впевнений? — Марена поглянула на нього, у її очах читалося запитання, адже вона добре розуміла, що її здатність бачити духів зараз була винятком, дарованим Чугайстром.

Говерла розуміла, що Чугайстер наклав чари й зняв заборону Марені бачити їх. Вона думала подібно до Марени, але покірно кивнула Гаю.

— Марено, — повернувся Гай, — познайомся: мій друг, соратник і права рука Прут. Красуня повітруля Говерла. Пара, яка є духами могутньої гори і бистрої річки.

— Вітаю вас. Я тепер знаю, що ви пережили, я так співпережила, — Марена промовила ці слова з щирим співчуттям, її голос був м'яким, але в ньому відчувалася глибока повага до їхньої давньої трагедії.

— Минуло вже багато... проте таке важко забути, — відказала Говерла сумно, її голос був наповнений відгомоном віків.

— Годі про сумне. Тепер кожен з нас зі своєю місією, але добрим є те, що ми можемо бачити один одного, — поважно сказав Прут.

— Так, — з сумом і водночас радістю додала Говерла.

Марені дещо було забагато емоцій. Вона захотіла піти, бо відчувала себе не по собі. Все ж уперше побачила наживо героїв легенд, чиї долі так драматично переплелися.

— Я маю йти, затрималася вже. Бувай, Гаю, і вам до побачення, — м'яко промовила вона, поглянувши на співрозмовників.

Гай зрозумів її. Не смів затримати, адже бачив, що для неї це було занадто.

Марена поспішила стежиною до села. За кілька хвилин її вже не було видно з-за повороту. Вона йшла, аналізуючи сьогоднішні події. Її голова була повна думок, вражень, нових знань. Відчула, як світ довкола неї розширився, наповнився небаченими раніше сенсами. Але водночас це усвідомлення несло в собі неспокій.

Раптом побачила Марена, що хтось виповз із заплави й ніби поглядом її провів. Вона на нього подивилася й, ще маючи вплив магії Чугайстра, яка посилила її природну чуйку, почула лиху енергетику.

Зупинилася й пильно подивилася на нього. Він тоді відповз у траву назад. Але його неприязнь саме до неї добре відчула. Жінка постояла хвилинку й рушила. Відчула знов, ніби хтось дивиться за нею.

Ще раз зупинилася й раптово оглянулася. Побачила, як блиснули незвичним фіолетовим кольором очі в'юна. Цей погляд був сповнений злоби й заздрості.

— Пробуєш мене налякати? Що до мене маєш? — промовила вона, її голос був спокійний, але в ньому лунала непохитна впевненість жінки, яка відчуває в собі внутрішню силу. Вона знала, що перебуває під захистом, і жоден злий дух не має права їй зашкодити, якщо сама не зробить крок назустріч злу.

Взяла в руку камінь і жбурнула в його сторону.

— От я тобі! — рішуче промовила. Далі, витерши руку об руку, пішла собі.

В'юн злякався, не очікував такої сили й сміливості, і був здивований, що ця жінка ніби його читала. Рибозмій був посланцем Болотника, зв'язковим свого роду.

Перемістився до господаря та розказав побачене.

Болотник Фрик сидів на камені в обшарпаному болотяному одязі, з босими до колін ногами, коротким хвостом на голові, з висячими синіми пасмами.

Мав незвичну, тоненько вибриту, але довгу чорну бороду й любив її погладжувати. Сидів, підпершись рукою на одне коліно, та думав про себе.

— Щось свіжими новинами попахує. Що за смілива жінка? Чому від Чугайстра не втікала? Чому мого в'юна не боялася? Хто ж така? Іди, чорний пліткарю, попитай. І не крути головою, підкупи їх чимсь, розговоряться.

Над головою почув каркання ворони. Підняв голову, подивився.

— Ох, знов лихе прибуде, принесе нечисте...

Знав, що ворон подає знак: матиме гостей.

Тим часом наша трійця героїв продовжила розмову, коли їх покинула Марена.

— Ваша високосте, тривожуся за вас... — промовила Говерла, її голос, здавалося, відлунював від гірських схилів, сповнений мудрості.

— Так, я розумію твої застереження, — мовив спокійно Гай. — Але вона особлива.

— Гаю, я здивована! Адже вона не повітруля, не мавка, це серйозне порушення.

— Які мавки? — скривився Прут, його погляд ковзнув по обличчю Говерли. — А-ну, ти знаєш, що він може підсмажити від гніву мавок чи інших! — розсміявся щиро Прут, торкнувшись плеча Говерли.

— Пруте, не перебільшуй, цього він не робив.

— Ну, але щось раніше колись це робили Чугайстри. Вони могли зробити з мавок шашлик, — з легкою іронією відповів Прут, підморгуючи Говерлі.

— Ага, ага, розказуй, що розказували люди, — сміючись сказав Гай.