Неймовірна доленосна зустріч продовження

Гостя лісу, який мав моторошну славу, не раз чула і сама відчувала якийсь холод, тривогу, а сьогодні - спокій, аромати та якусь радість. 

• Хм, дивно, - знов оглянулась. - Може, я в не в моторошному місці, а в іншому? Але ж місцевість та сама… Так спокійно, і навіть мило почуваюся, зовсім не холодно чи темно. Кольори природи такі світлі майже салатові. Комфортно.

 Її Вишневе плаття поношене почало змінювати свій колір. Сум на обличчі помаленьку змінювався на посмішку.

• Ах, чари! - Захопливо оглянула своє нове вбрання.

Її очі мокрі від сліз, тепер були здивовані, в голові промайнули казки і легенди, які вона чула про лісових істот. У грудях щось наповнилось відчуттям тепла ще з більшою силою.

Раптом, вона побачила високого мов тополя, чоловіка. Він був у сірій довгій сорочці, з величною накидкою, яка означала його відношення до міфічного світу. На вигляд нагадував мудреця, не старий, а вродливий та статний чоловік. Проте, через вражаючий ріст, його обличчя не могло одразу бути чітко видиме гості лісу. Він стояв за кілька метрів від жінки. 

Велетень заговорив:

- Здорова була, міщанко, як звуть тебе? Чого сумна? Розкажи про свою журу! Поділися - я, думаю, що зможу допомогти тобі. Даремно лелека нікого не приводить, тим паче так далеко.

- Здоров був ти, напевно, таки… -  зупинилась на мить. -  Чугайстер? - І поклонила голову вітаючись. - Я так багато чула про тебе! - Із захопленням вигукнула молодиця. - Я, Мареною звуся, втерла сльози і продовжила, - Не маю я діток, а дуже хочу мати донечку.  В легендах читала я, що чарівний Чугайстер в білім мішку немовлят має, але якось важко це уяви. Тому не насмілювалася звернутися, якби не сьогоднішня зустріч з лелекою… - від хвилювання її голос змінився.

- Тих, тихо не хвилюйся. Оце так пишут в книгах?! - Він ледь стримав сміх. - Піднімемося і відпочинемо трохи он там, показав пальцем вгору.

  Чоловік став людського зросту. Махнув рукавом показуючи запрошення  їй йти вперед вгору. На пагорбі були пишні дві ялинки, що розкинули свої віти, а за ними чекала несподіванка.

• Оце, так ! - плеснула в долоні Марена. Ціла альтанка дерев'яна, ще й прикрашена різними квітами, два гарні крісла та стіл з їжею постали перед нею.  Жінка була приємно вражена.
• Дрібниці, - тихо прошепотів Чугайстер.

Вони зустрілися поглядом. Чари були милі, але чари, які не під силу герою лісу, заполонили їх серця,  це - кохання чисте.

• Мабуть, легенди не можуть відповідати дійсності про немовлят!  - тихо промовила.

Він відповів підтверджуючою посмішкою.

• Таке гарне ім'я маєш. – сказав чарівник. Означає водяна, хм як роса….. а я Гай  - Чугайстер.
•  Те, що бачу начарував - ти, і те що відчуваю теж? -  спробувала віддалятися від теми незручної жінка.
• Щось так, щось ні. - посміхнувся. Пригощайся.

• Дякую. - відповіла.
• Ти на диво тонко відчуваєш все навколо, не кожен гість лісу це може. - Тихо попив  чаю.
• Я обожнюю природу, вважаю її живою. Люблю кожен камінчик, пагорб, струмок. Природа заспокоює і лікує. Збираю трави та гриби, бо знаю про них багато. - мрійливо повела.
• Бачив я. - Сміливо признався.
• Справді, ого! - промовила, а в думках зрозуміла багато. - Та, сумно мені, - думки змішались в голові, серце прагнуло одне сказати, розум - інше. Тоді вона замовчала занурившись в думки. 

Її думки наповнились тим, що здається вона чула його, не голос а  присутність, не вигляд а щось, що не описати словами, але відчути серцем і подихом вітру, при чому знайоме дуже. Кілька спогадів , коли гуляла лісом та полонинами викликали в неї почуття спокою подібних до того, що вона відчуває зараз.  

• Не сумуй більше, прошу.  - Подав горшечок і продовжив, - попий меду теплого, стане краще і радісно. Це традиційний напій лікувальний і корисний, ти ж знаєш.
• Дивно, ви відчуваєте мої тривоги….. вибачте…. - перепросила.
• Ні, за що вибачатись.- сказав турботливо. Не будеш більше сумувати, не дозволю. - В голові прозвучав вирішальний звук його наміру бути її підтримкою.

Очі її змінилися в подиві. В серці квіткою зацвіла емоція, адже воно вперше відчуло таку теплоту чийогось піклування. Це новий цілий всесвіт, під назвою - піклування, якого вона раніше не відчувала. Сльози навернулись, зворушили її. Це сльози жалю за її життям яке вона мала, даруючи тепло іншим,у відповідь вона отримувала лише знущань, насмішки, приниження.

• Геть минуле. Чуєш!? - Звучало дружньо і мило.
• Що? Що маєте на увазі?  - Схвильовано спитала.
• Ти готова змінити життя на краще, прийняти мою поміч, моє тепло? - спитав він, а серце його ще ніколи так не тремтіло, аж рукою торкнувся в цій ділянці  сорочки.
• Це несподівано?! Ви…- кокетливо сказала вона.
• Сам здивований.- дещо знітився.
• Не кажи мені ВИ , а ти. І я казатиму.  Згода? - посміхнувся.

Він піднявся з крісла, підійшов, вона теж встала з крісла.

• І я дивуюся, але здається я тебе шукав, здається знаю тебе цілий вік. Дивлячись в очі промовив.

 Щось подібне в неї в думках було, але розум наляканий.

• Ах, і я сама дивуюсь,  проте признаюсь, що мені легко бути і розмовляти  з тобою як з дуже давнім другом, такого ще не відчувала.
•  Це прекрасно. Тож геть минуле сумне. І глянь - трансформація твого плаття закінчилась. - Таке чудове біле з квітами, миле, і казкові твої рукави. - посміхнувся. Змахнув рукою і її одяг став вишитим та вишуканим.