Підтвердження здогадок часточка 3

Підтвердження здогадок.

Листя з дерев опадало після перших приморозків, і застуди були неминучі. Хоча осінь повернула вже в бабине літо, тепло було.  Марена мала тривалий кашель, а відвари та ліки давали мало ефекту. Тому вона вирушила до подруги.

— Здорова була, Палашко! — радісно посміхнулася Марена в порозі.

— А, може, Слава Ісу, що тебе привело? — відповіла старша жінка. Вона саме поралась в сараї, вхід туди був вузький і низький, тому комічно, дрібними кроками,  задкуючи , вийшла звідти. — Ох, кури найдальше  забралися ,  аби  свої гнізда зробити.

— Ой, вибачте, Слава Ісусу Христу. Чи не маєте ви, бува, чорної редьки, бо кашель замучив, а своя  чомусь  не вродила? —  дещо ніяково  промовила Марена, побачивши її  не в гуморі .

— Ти мені часто зичиш, то хіба для тебе не знайду? Так, от тримай і йди здорова, —  Палашка  нервово  скубла  пір'я і сіно з одягу,  будучи розгніваною  на своїх курей. — Ти не думай, що то до тебе я. Кур зараз перекушу. — Знову  різко  скинула з себе кілька пір'їн.

— Вуй Мольфар — старий казкар — хотів тебе бачити!

— Вуй? — здивувалась Марена,  випустивши з руки  редьку, яку щойно отримала від співрозмовниці.

Палашка посміхнулась і, підійшовши  ближче , на вухо сказала:

— Та й гарна ти була в Чугайстеровій сукні, тайну я збережу. Сама не бачила, моя змія під покровом ночі підгледіла тебе, все мені потім розказала. Іди, іди…

Очі Марени, карі, блиснули ясністю, закрила очі, та швидко пішла.

— Дихай, дихай, — прошепотіла Марена. — От дожились: плітки вже і змії носять, —  ф-р-р-р! 

Палашка проводжала поглядом сусідку. Посміхнулася, радіючи за неї.

Вже  подолала  героїня сьомий пагорб. Нарешті попереду чекала Крива гора, де жив мольфар. Біленька хата з кількома лавками, вже дещо почорнілими від дощу, була  оселею  вуя Мольфара — старого знаного віщуна.

Діти, як знак вдячності за його добро, розмалювали йому стіни біля вікон мальвами. Дуже мальовничо тепер виглядало.

Марена підійшла, штовхнула двері, які милозвучно рипіли. З сіней побачила старого, що тримав сухі гілочки на розпал на наступний день.

— О, знав, що ти прийдеш. Здорова була.

— Слава Ісу! — відповіла Марена.

— Богу слава, — промовив Мольфар.

— Ах, і не сумнівалася, що ви знаєте! Чудеса й магія Карпат для вас і для мене не дивина.

— Чи чула про реінкарнацію? — прямо запитав Мольфар,  вказуючи  рукою на лавку біля стола як знак запрошення сісти.

Вона сіла.

— Цікавилась. Багато хто вірить, багато хто ні... Таки малувато відомостей, —  якось байдуже  відповіла.

Мольфар наблизився дуже близько, поставив ароматну курильницю на стіл поруч, додав цукор у чай з балабухом, политим медом.

— Кашель. І... тебе в снах щось ще тривожить? — сказав Мольфар Олекса.

— Кажіть, сама ж не знаю, що й думати.

— Не думай, пий чай. Багато думатимеш — голівонька заболить. —  Сам  повернувся до печі, почав  зсипати  попіл з попільнички  на кухні  у відро. Відерце було невелике, схилилось і перевернулось. Попіл висипався на підлогу. — От зараз  так ! Збирай тепер, діду, — пробурмотів  він .

— Може, вам допомогти? — Спитала героїня.

— Зараз сам. — Обернувся, подивився на жінку. Простояв. Копнув відро. — Ну тебе! — Знову подивився на жінку. — Ні, красуне, ти ж гостя. — Присів і продовжив збирати попіл. Гарно все прибрав.

Присів навпроти за столом, налив чаю і собі. Випив. Потер свою сиву бороду, довгу і кучеряву. Погладив голову, потилицю лисувату. Подивився в маленьке віконце. Попив чаю.

— Твоя душа вдруге прийшла та має призначення: і сумувати, і радіти. А ще звільняєш іншу душу. Прийде час — усе взнаєш.

— Мої сни, моменти дежавю — то що? — з цікавістю і емоційно спитала вона.

Настала тиша. Часто мовчання і чекання відповідей потребували часу.

Мольфар поправив курильницю. Прогнав свого кота зі столу на лавку. Той не хотів, впирався. — Ну, пусти кота під стіл! Він же хоче на стіл! Негоже, пухнастий, так! — Тоді подивився на Марену і сказав:

— Еге ж! То пам'ять. Було то пару століть назад. Тепер іди, треба мені з горами поговорити. —  Дрібними кроками  поспішив до дверей.

— Уммм, завжди ви так заінтригуєте — і все! — Марена грайливо посміхнулась.

Встала з лави, поклонилась господарю,  попереду  нього вийшла з дому.

Мимовільна посмішка спливла на обличчях співрозмовників, коли обидвоє вийшли з хати і кожен попрямував у своєму напрямку.”

Марена розпочала свій спуск додому...

Вузькі стежки переходили одна в іншу, птахи гамірно щебетали на різні голоси, переважно це були зимові співани. Часто стежки перехрещувались.