Розділ 3: Невідомий учень

День починався, як звичайно. Анна зайшла до редакції, готова шукати нові зачіпки про зниклих дівчат. Але спочатку, за звичкою, вона пішла до кавомашини за великою дозою кофеїну. Краєм ока, біля свого робочого місця, вона побачила незнайомого хлопця. Забувши за каву вона поспішила туди.

— Анно, добре, що ти тут, — її керівник раптом з’явився поруч, легко поплескуючи її по плечу. — Це Леві, наш новий стажер. Ти його підучиш, покажеш, як все працює. У тебе зараз багато справ, але ти знаєш нашу проблему із новими кадрами.

Анна поглянула на Леві. Хлопець був високий, з чорним, ретельно доглянутим волоссям і дивними темними очима, які здавалися занадто глибокими. Він не виглядав зніяковілим чи розгубленим, як це зазвичай буває у новачків. Навпаки, він виглядав впевнено, його погляд був гострим і спостережливим.

— Приємно познайомитися, — сухо промовила Анна, потискаючи його руку.

— Навзаєм, — відповів Леві. Він мовчки спостерігав за нею, і це викликало в Анни неприємні відчуття.

— Добре, — Анна вирішила не втрачати часу. — Тоді почнемо. Журналістика — це більше, ніж просто слова на папері. Це вміння збирати факти, шукати те, що інші пропустили, і розповідати історії так, щоб вони зачіпали.

Вона почала пояснювати йому основи роботи. Як перевіряти інформацію, як ставити правильні запитання і знаходити правду там, де її не видно. Але з кожною хвилиною, проведеною поруч із Леві, Анна відчувала щось дивне. Він слухав, але не так, як слухають ті, хто вчиться. У його очах не було новизни чи зацікавлення.

— Ти, здається, швидко схоплюєш, — зіронізувала вона, — або тобі просто не цікава журналістика, або ж ти вважаєш, що все це знаєш.

— Можливо, я просто маю природний талант, — відповів Леві з легкою усмішкою, яка ще більше насторожила її.

Анна почала проводити паралелі. Вона завжди була кращою в редакції. Її професійні навички ставили її вище за інших, і керівництво часто говорило, що з часом вона може отримати підвищення. Але тепер цей новачок, який, здавалось, знав більше, ніж варто було знати, з'явився тут раптово і занадто впевнено.

— Я б рекомендувала не поспішати. У журналістиці важливо не тільки знати, як написати статтю, але й розуміти, чому саме це важливо, — холодно сказала вона, намагаючись тримати дистанцію. — Багато молодих журналістів думають, що все просто. Але коли починаєш працювати, розумієш, що все набагато складніше.

— Повністю згоден, — спокійно відповів Леві, але його тон не змінився. Він більше не ставив запитань, і це турбувало Анну. Чому він так мало цікавиться процесом? Або… чому йому не потрібно ставити запитань?

Між ними виникла прихована напруга. Анна помітила, як Леві кидав на неї довгі, пронизливі погляди, коли вона думала, що він не дивиться. Він діяв так, ніби вивчав її, а не навпаки. Це не був звичайний стажер. Його поведінка викликала в неї відчуття суперництва, наче він тут не для навчання, а для того, щоб замінити її.

Коли він відійшов до свого столу, Анна швидко перевірила пошту, але думки знову повернулися до Леві. Чи міг він бути її конкурентом на місце в редакції? Керівництво ніколи не говорило, що шукає заміну, але в журналістиці все було можливо. Не дарма шеф згадав за нові кадри. На телебаченні, онлайн виданнях та газетах — дуже цінується новий, креативний та унікальний стиль, особливо якщо старий приївся.

Раптом її думки перервав дзвінок телефону. Анна швидко підняла слухавку.

— Анно, це батьки Оксани, — пролунало в трубці. Голос був схвильований. — Ми вирішили, що можемо дати інтерв’ю. Нам потрібно поговорити з вами про те, що сталося перед тим, як вона зникла.

Анна затримала подих. Оксана була однією з дівчат, що зникли, і її справа мучила Анну вже кілька тижнів.

— Я буду через годину, — сказала вона рішуче.

Вона поклала слухавку і на мить зупинилася, переварюючи інформацію. Леві продовжував мовчки працювати поруч. Його присутність стала для неї важким випробуванням.

— Мені потрібно йти, — звернулася вона до нього. — У мене важлива зустріч.

— Я можу піти з тобою, — несподівано сказав Леві. — Це може бути корисним досвідом для мене, як для стажера.

Анна завагалася. Вона не довіряла йому, але не могла відмовити без причини. Можливо, його супровід дасть їй можливість дізнатися більше про те, хто він насправді.

— Добре, — відповіла вона неохоче. — Але тільки слухай. Це дуже делікатна справа.

Леві лише кивнув, і його погляд не змінився. У ньому не було хвилювання чи страху. Він здавався надто спокійним, наче знав усе ще до того, як це сталося.

Анна і Леві приїхали до невеликого будинку батьків Оксани, намагаючись не привертати уваги. Анна йшла попереду, зосереджена і зібрана, не звертаючи уваги на Леві, який мовчки йшов поруч. Її думки були зайняті тим, що відбувалося навколо зниклих дівчат, і щоразу, коли вона відчувала на собі погляд Леві, її бажання тримати дистанцію лише посилювалося.

Двері відкрила пані Степанюк, бліда, з відчаєм в очах. Вона провела їх до вітальні, де сидів чоловік, батько Оксани. Його обличчя, як і завжди, було кам'яним, але Анна помітила в ньому глибокий смуток.

— Ми отримали листа, — голос пані Степанюк тремтів. — Від нашої доньки. Але він дивний.

Вона подала Анні складений аркуш паперу, і та побачила знайомий почерк, який раптом переривався незрозумілими символами. Анна довго дивилася на ці знаки, намагаючись знайти у них якусь логіку, але безрезультатно.

— Ми знаємо, що це від неї, — сказав батько. — Вона підписалася так, як завжди це робила в дитинстві. Ніхто більше не знав цього.

Анна сховала роздратування, відчуваючи, як Леві мовчки спостерігає за всім. Вона більше не могла дозволити собі сумніви. Її робота — це з'ясувати правду, а не розмірковувати, що Леві міг знати чи приховувати.

— Я не знаю, що означають ці символи, — сказала Анна, відчуваючи себе безсилою. — Але спробую знайти щось у бібліотеці або в архівах. Можливо, є якісь стародавні мови, які могли бути використані.