Розділ 2: Тіні з минулого

Темне помешкання старенької жінки здалося Анні дивним з самого початку. Маленька кімната була захаращена старими меблями, порожні стіни вкриті тріщинами, а єдине світло йшло від тьмяної лампи на столі. Єдине, що виділялось  - це стара бібліотека з безліччю книжок. Дівчина похапцем оглянула корінці книг, але жодна назва не виявилась знайомою. Більше того, їй здалось, що написані вони різними мовами.

Жінка жестом запросила Анну сісти. Її руки, здавалося, були виснажені часом, але рухи залишались впевненими, наче вона знала більше, ніж могла сказати.

— Ви знаєте, чому я тут, — промовила Анна, не витримавши тиші. Її голос прозвучав твердо, але всередині щось ніби шепотіло про небезпеку.

— Звісно, знаю, — відповіла старенька, сідаючи навпроти. Її очі, глибокі та пронизливі, здавалося, бачили більше, ніж звичайні люди. — Всі знають про зниклих дівчат. Але те, чого ви не знаєте, — це те, чому вони зникають.

— Що ви маєте на увазі? — Анна нахилилася вперед, відчуваючи, як тривога піднімається всередині неї.

— Ви чули легенди про це місто? — Жінка прискіпливо дивилася на Анну. — Ви чули про тих, хто живе в тінях, тих, хто існує між нашим світом і іншим?

Анна замовкла. Вона знала, що старі львівські легенди переповнені історіями про примар та духів, які колись блукали вулицями міста. Але це були лише казки. Ще кілька місяців тому вона би просто посміялася з цього. Та тепер, з кожним новим зникненням, щось у ній змінилося.

— Це просто байки, — зважилась сказати вона, хоча її власний голос звучав невпевнено.

— Байки… — Жінка посміхнулася криво. — Байки тримають людей у безпеці. Вони створюють межу між ними та тим, чого вони не можуть зрозуміти. Але я бачу, що ви вже відчули… Щось змінилося, правда?

Анна похитала головою, намагаючись не піддатися атмосфері, що повільно затягувала її.

— Ви щось бачили? — раптом різко запитала вона.

Старенька підвелася і підійшла до вікна, що було закрите важкою шторою. Вона не одразу відповіла, але коли нарешті заговорила, її голос був тихим, майже шепіт.

— Я бачила тіні. Вони приходять ночами. Ті, хто забирають. Вони не люди. Вони щось інше, древнє, що прокинулося. І тепер воно шукає.

Анна спробувала зберегти холоднокровність, але серце почало гучно стукати в грудях. Вона завжди трималася фактів і реальності, але слова цієї жінки порушили її впевненість.

— Як я можу знайти їх? Як зупинити? — її запитання вирвалося раптово, ніби це була остання надія.

Старенька повернулася до неї, дивлячись прямо в очі.

— Ви не знайдете їх. Вони знайдуть вас.

Анна вийшла з будинку, намагаючись опанувати себе. Слова старої жінки все ще відлунювали в її свідомості, як тихий відголосок страху. Небо над Львовом темніло, і місто занурювалося у вечірній холод. Вітер свистів поміж будинків, піднімаючи з землі листя і жбурляючи його на всі боки. Їй здавалося, що навіть повітря змінилося — стало густішим, важчим.

Дівчина повільно йшла вузькими вулицями Львова, думаючи про слова старої жінки. Її думки, однак, раптово відхилились в інший бік, коли телефон задзвонив. Це була її сестра - Мирослава. Останнім часом вони майже не спілкувались, тому дзвінок був несподіваним. Вона вже декілька разів отримувала повідомлення від сестри про те, що та хоче терміново приїхати. Але щось у цьому тривожило Анну.

Вона згадала своє дитинство. Їй було лише десять, коли батьки вирішили розлучитися. Це рішення було шоком для обох сестер, але кожна відреагувала по-своєму. Старша Мирослава - завжди сильніша й більш рішуча, швидко прийняла вибір батька й поїхала жити до нього в інше місто. Анна ж залишилася з матір’ю у Львові.

Спершу вони часто спілкувалися: телефонні дзвінки, листи, згодом постійні переписки у соцмережах. Анна завжди захоплювалася Миросею — вона здавалася такою сміливою і впевненою. Але коли сестра вирішила поїхати навчатися за кордон, їх зв’язок почав повільно згасати. Анна відчувала, що з кожним роком між ними з’являлася невидима відстань. Телефонні дзвінки ставали все рідшими, а розмови звучали порожніми, наче два незнайомці намагаються знайти теми для бесіди.

Мати завжди намагалася підтримати Анну, але після розлучення вона часто виглядала втраченою, поглинутою власними проблемами. Анна залишилася з нею, але відчувала, що з роками вони стали більше схожі на сусідів, ніж на родину. Відносини з батьком майже не підтримувалися — він занурився у власне життя в іншому місті.

І ось зараз, після всіх цих років мовчання, Мирослава раптом захотіла приїхати. Її повідомлення були стривоженими і короткими. “Мені треба з тобою поговорити. Це важливо.” Вони не мали звички обговорювати щось особисте. Анна довго дивилася на ці слова, перш ніж вирішила відповісти. Щось було не так. Її сестра ніколи не була таємничою, але цього разу здавалося, що вона приховує щось дуже важливе.

Анна згадала, як вони в дитинстві сиділи разом у їхній старій кімнаті, ділилися мріями й страхами. Ті часи здавалися такими далекими, майже чужими. Вона ніколи не думала, що між ними виникне така прірва, але тепер це здавалося неминучим. Мирося була частиною іншого світу, того, де Анна не мала доступу.

Але щось в цьому терміновому приїзді тривожило її більше, ніж просто спогади про минуле.