Розділ 1: Зниклі тіні

Ранковий Львів занурився в сірий туман, що невидимою пеленою огорнув вузькі вулички та мовчазні кам’яні будинки. Анна стояла на балконі своєї маленької квартири на Вірменській, тримаючи в руках чашку міцної кави. Годинник на її руці показував восьму. Дівчина не могла позбавитись думок про жахливі речі, які кояться в цьому гарному місті: сьома дівчина зникла. 

Вона поставила чашку на перила і знову подивилася на місто, яке так любила. Однак щось змінилося. Останнім часом вона не могла позбутися відчуття, що за нею стежать. Наче кожна стара кам’яниця приховує більше, ніж можна побачити.

Анна працювала журналісткою вже п’ять років, але жодна справа не тримала її так міцно, як розслідування зниклих дівчат. Вона знала їх усіх. Одну — ще з дитинства, іншу — з університету, решту — через спільних знайомих. Кожна зникла - наче розчинилася у повітрі. Поліція лише розводила руками, припускаючи банальні версії: втеча з дому, сімейні проблеми, пошук пригод. Але Анна відчувала, що справа була в чомусь іншому, глибшому і страшнішому.

В її квартирі було темно і тісно. Стіни обвішані вирізками зі старих газет та помітками, створювали атмосферу не стільки журналістського офісу, скільки храму одержимості. На кожному аркуші був окреслений червоний контур, з’єднаний стрілками та питаннями, на які вона не могла знайти відповідей. Всі зниклі дівчата походили зі схожих районів, але між ними не було жодного очевидного зв’язку. Це збивало з пантелику, робило розслідування нестерпним.

Анна подивилася на календар — сьогодні мала відбутися зустріч із однією зі свідків, яка жила поруч із місцем останнього зникнення. Старенька жінка, яка, за чутками, знала більше, ніж хотіла зізнатися.

Вона вдягнула плащ і вийшла на вулицю, де туман густішав з кожною хвилиною. Старий Львів жив своїм життям: люди поспішали на роботу, під ногами дзвеніла бруківка, таємничий дзвін із церковного подвір’я долинав із далеких вулиць. Але в очах кожного випадкового перехожого Анна помічала тінь страху, ніби місто знало про щось, чого вона ще не могла зрозуміти.

Дорогою вона зупинилась перед однією з крамниць, де у вікні стояли старовинні ікони та книги з пожовклими сторінками. Крамар — старий, худий чоловік із довгим сивим волоссям — поглянув на неї крізь скло, наче знав, чому вона зупинилася саме тут. Вона відчула, як її серце забилося швидше. Це просто збіг, — переконувала себе Анна, — я не можу бачити знаки там, де їх немає.

Коли вона нарешті дісталася до будинку свідка, серце знову стислося. Це була стара багатоповерхівка, яка нагадувала тінь забутого минулого. Під’їзд був темним і вологим, створюючи відчуття, ніби час тут давно зупинився. Анна піднялася на третій поверх і постукала в двері, що, здавалось, були ще давнішими за сам будинок.

Двері відчинилися майже відразу. На порозі стояла старенька, зморщене обличчя якої було таким же суворим і мовчазним, як стіни міста.

— Ви Анна, — сказала вона без питань, наче вже знала, що та прийде.

— Так, я прийшла, щоб поговорити про зникнення…

— Заходьте, дитино, — перервала її жінка. — Вони завжди спостерігають. Не можна говорити на порозі.