Легенда 32. СЕСТРА КИЄВА

Річка Либідь: довжина 16 км, басейн 66-68 км2. Права притока Дніпра.

Координати витоку: 50 ° 26'47 "північної широти і 30 ° 24'37" східної довготи.

В теплий, можна навіть сказати гарячий, день наприкінці березня 2000 року сонце вперше у новому тисячолітті справді припікало. Бетонними плитами вздовж струмка йшов студент і радів весні. Сніг активно танув, струмок дзюрчав, цвірінькали горобці, які грілися на осонні. Студент теж присів відпочити й дивився на воду, що біжить. В ній ганялися один за одним зграйки сонячних зайців.

Довго хлопець дивився перед собою й прислухався, відганяв сторонні думки. А тоді... чи то задрімав (він, зрозуміло, стверджує, що сну не було в жодному оці!) чи дійсно привиділося... проте враз потемнів сонячний день.

Вода наче закипіла, від неї піднявся густий туман.

У тумані виникла тьмяна сіра постать, зіткана з імли.

У неї було довге волосся, прозоре виснажене обличчя, тонкі руки, тонкий стан і одяг, який струменів до землі. Точніше, до води. Адже висіла постать над водою.

Студент з жаху підскочив, та бігти не міг. Ноги приросли до берега. А примара рушила просто до нього. Повільно пливла вона проти течії і краї їхньої сукні змішувалися з виром води.

— Агов, ти хто? — крикнув студент, коли жіноча примара зупинилася за два кроки від нього. Хлопець намагався не виказати страху: — Якщо привид — геть! Я тебе не боюся! — (Насправді він страшенно боявся імлистої постаті. І радів хоча б тому, що у неї немає коси).

— Сам назви моє ім'я, — почувся вологий шепіт. — Або затягну на дно! Хоч і гріє сонце, та вода холодна. Не глибокі води, та замерзнеш, підкрадеться хвороба і... прощавай життя молоде! Я давно мрію поквитатися з усіма, хто зробив це зі мною!

— Тебе тут вбили? — хлопець згадав, що привиди прив'язані до місця своєї загибелі. — Це не я! Коли це було?

— Я жива і мертва, — просюрчало у відповідь. — Мені майже дві тисячі років, і з них більше тисячі я вмираю...

Студент придивився уважно. Зблизька примара видавалася чіткішою. Крізь імлу проступило обличчя. Молоде, ймовірно навіть гарне, якби не було таким сірим, із проваллями очей і щік, наче в жертви концтабору. Поперек чола йшов примарний карбований вінець. Зрозуміло, що оригінал його був колись з темного металу із самоцвітами. Зубець один, над високим чолом, отже, не королівський вінець. Княжий. Гривня навколо шиї, сережки, пояс з карбованими секціями, все у старослов'янському ошатному стилі. На щастя, хоча не був студент ані істориком, ані гідрографом, назву вулиці, що привела його сюди, пам'ятав.

— Ти — Либідь? Сестра Кия, Щека і Хорива, легендарних засновників Києва?

— Легендарних... — сумна посмішка торкнула примарні губи Києвої сестри. — Хто про нас тепер пам'ятає?! А хто пам'ятає, все одно не вірить, що жили ми на світі. Коли по слову нашого старшого брата виросло місто, тоді й забуло своїх засновників. На кого ми нині перетворилися? Менше, ніж привиди! Хіба той тепер Київ? Де побачиш під сучасними забудовами стольного граду гори Щекавицю та Хориву? Подивися, що стало із моєю рікою!!! Справжня каналізація! Повний відстій!!

Студент витріщився на неї, хоча думав, що не зможе дивуватися сильніше.

— Так, я знаю таке слово! — гнівно зблиснули із тіні очі примарною княгині Либеді. — Ти не уявляєш, скільки я побачила і дізналася за дві тисячі років, чого не хотіла б бачити! Ти повинен мене врятувати!

— Чому ж ваша княжа світлість звернулися саме до мене? Хіба гідний я такої честі? — непевно пробурмотів студент.

— Ти почув мій голос, отже, гідний, — відповів блідий привид. Либідь гірко зашепотіла сама до себе, повз співрозмовника: — Скільки разів я зверталася по допомогу! Скільки разів мені обіцяли свободу, випустити мене з кам'яного полону, а натомість тільки душили бетоном і каменем і труїли стічними водами! Пам'ятаєш, як вперше згадується моє ім'я в офіційному літописі, без легенд?

Хлопець, звісно, не пам'ятав. Постать Либеді змахнула рукою й вийняла з широкого рукава старовинний сувій.

— Перша згадка про мене старіша від Хрещення Русі! А поглянь, що пишуть!

Примара розгорнула перед ним вирвану сторінку з літопису. Абсолютно справжню. Жовту, з пошарпаними краями.

Продираючись крізь старослов'янську рукописну в'язь: "Не бяше лъзь...", — студент вловив сенс. Літопис від 968 року нарікає: "Неможливо було коня напоїти на Либеді".

Розповідь про тодішній Київ обривався внизу сторінки, не пояснюючи, що заважало коням пити з річки. Занадто круті береги чи сильне забруднення води? Якби всохла тодішня Либідь від найсильнішої спеки, все одно, кожна ямка у глинистій трясовині швидко набиралася водою. У будь-якому випадку, проблема була новою, якщо отримала згадку в літописі. Саму річку місцеві жителі знали задовго до цього інциденту.

— Бачиш, як давно це почалося? — обурювалася річка-княгиня. — На кого я схожа?! Чи це я: "Либідь біла, собою гарна..."? Чи, можливо: "Повноводна і чиста, мов дівоча сльоза"? Не сміши мої камінці!