Легенда 31. ТІНІ МОНАХІВ

Між лісом та Музеєм просто неба стоїть у чистому полі камінь.

Не в прадавні часи тут поставлений, віднедавна. Оповідає напис на ньому про події 1712 року. Коли, нібито стояв тут Свято-Нікольський чоловічий монастир, нині зруйнований дощенту. І лежать під каменем цим 60 ченців і священиків тієї обителі. Поховані живими, та які вороги і вандали з якого дива влаштували цю кару, про те камінь мовчить.

Переказують, що з'явився камінь посеред поля від пророчого видіння, не підтвердженого надійними історичними документами.

Невідомі поховання різних століть навколо селища Пирогів не новина. Тут неподалік знайдений могильник ще залізного віку! З точки зору археології сучасна цивілізація стоїть на фундаменті стількох культурних нашарувань, що в будь-якому населеному місці почни копати і знайдеш мінімум п'ять поховань різних епох. Тим більше, у стародавній столиці.

Отже, достовірне чи ні, пам'ятне місце під каменем існує. Зусиллями ентузіастів поклінний хрест і знак посеред поля оточений невеличким квітучим оазисом. За 10-20 років ця пам'ятка може отримати офіційний історичний статус.

Та не у камені справа, у даті. І в легендах, що запевняють: вештаються околицями тіні монахів. Історичний факт або ні, але видіння являлося не єдиній людині. 60 їх, не 60, більше одного за раз ніхто, наче, не бачив. Ченці вони, священики, миряни, старі чи молоді — невідомо. Одяг їхній — мантія з каптуром, тому їх прозивають "монахами". Немає у привида ані одягу, ані тіла, бо він лише образ. І може ввижатися різним людям по-різному.

Тож звідки чутки? Де початок історії?

Маємо єдину зачіпку, вибиту на граніті: 1712 рік, монастир.

Іновірних навал у той час не було, ані татарської неволі, великої війни — теж... Хто б насмілився вбивати божих людей, не залишивши при цьому сліду в історії?

Мабуть, звичайні люди. Не чужаки, рідної держави громадяни. І вважали свій вчинок не сенсацією, а звичним порядком речей.

Невже це історично можливо?

Так. Це роки розколу старовірів. Перша гострота конфлікту середини 17-го сторіччя вже спала, та протистояння новомодної і старої церковної традиції ще ятрило душі і калічило долі. Старообрядці вважалися бунтівниками поза законом. Тоді багато "істинно вірних" старій традиції до смерті стояли проти царя Петра Першого та реформ патріарха Никона. Старовіри-фанатики погоджувалися ліпше загинути, ніж виправити декілька літер у помилкових перекладах. Віра їхня, так само, як і їхніх гонителів, була вельми темна, якщо ті й інші ставилися до священних книг як до посібника чорної магії. Ніби головна сила у обряді й точній формулі, а не в правильному розумінні!

Навіть зараз фанатики добровільно йдуть під землю чи б'ються до смерті з тим, що такої ціни не варте.

Поховання живцем в ці роки, та ще й масове, по-перше — протест, по-друге — не могила. А, швидше, землянка. Тісна, та з усіма зручностями, з книгами, свічками, лавками, у якій завалений вхід. Причому, вхід закрито ЗСЕРЕДИНИ.

Хто закрив, той у будь-який момент і відкрити може, якщо сил вистачить...

Ет, не знали герої трагедії 1712-го, що незабаром у 1716-му вийде новий указ, котрий дозволяє старообрядцям жити вільно і не ховатися, за умови сплати подвійного податку. Перестане держава їх переслідувати, відпаде необхідність у самоспалення і втечах від світу до катакомб і глухоманей!

Поквапилися... трагічно поквапилися.

Через те й виходять примарні монахи на поверхню, перевірити, як змінився світ. Цікаво дізнатися, чим закінчилася війна за віру, кінця якої свого часу вони не побачили.

Тож досі немає спокою їхнім душам. Ходять вони сторіччя за сторіччям, шукають відповіді: чи правильно ми вчинили? Чи був це подвиг за віру, чи марне самогубство?

Блукають тіні в довгих мантіях і каптурах полем і вулицями нічного села Пирогів. Лякають тих, хто сторожує музейні експонати.

Дивуються, де поділися люди? Чому не горять вогні в хатах? Від якої моровиці всі раптом пропали? Чи слідом за ними всі люди пішли під землю? Тоді, де ж привиди?

І не знають, що живе сучасне село набагато далі. А в Музей просто неба народної архітектури та побуту України звезені типові садиби різного достатку із різних областей. І навідують їх лише хранителі та екскурсанти. І юрмиться народ на ярмарках та гулянках, тільки все — ясним днем.

Навідують "монахи" і ближній ліс.

Блукають доріжками щільні тіні. Особливо після дощу і надвечір, коли сонця в лісі немає. Не виходять монахи на сонце, бо самі вони — тіні, одягнені в тінь. Їх мантії зіткані з тіні. Клобуки закривають їхні обличчя. Якщо зазирнути в обличчя такому "ченцеві", то побачиш: його каптур порожній. Проте стискання примарних пальців — залізне!

Тож не варто підпускати їх близько і придивлятися з цікавості. Як побачили темну постать у мантії до землі, не перевіряйте: сучасний це монах із скитів Голосіїва і Китаїва чи примарний. Ліпше пам'ятати, що тіні можуть рухатися нелінійно: майнув далеченько, отже, він ще далеко, нема чого хвилюватися?

Як не так! Привиди не залежать від часу, а єдина відстань, яку вони відчувають, це близькість пам'ятного місця, до якого привид прикутий.