Легенда 30. ДЕРЕВОКОНІ

Стежка від Феофанії до Дідорівки.

Лишайники накипні наукова назва

Трутовик (чага) наукова назва

Часом у лісі привертає увагу саме дивовижна рослина: начебто дуб, як дуб... тільки дуже великий і гарний. Велетень із Самбура...

Чи навпаки: всі граби навколо звичайні, а цей... Лісове Чудовисько!

А бувають рослини... не зовсім рослини. І не лише тому, що за чарівною межею лісу будь-хто може прикинутися деревом або квіткою. Є цілком наукові мешканці лісу, які не належать, ані царству рослин, ані царству тварин, та попри все ростуть і розмножуються...

Так, звичайно, гриби! Вгадали. Проте й крім грибів є унікуми, народжені від союзу гриба із водоростями чи бактеріями. Не будучи ані грибами, ані рослинами, ані водоростями, ані цвіллю, спокійнісінько живуть поруч із рослинами. Ростуть на каменях, деревах і бувають найхимерніших форм та кольорів!

Лишайники.

В усьому світі плодів цього симбіозу грибів із водоростями понад 25 тисяч видів. Багато серед них зовсім не зеленого кольору, а схожі на червоні та білі корали, з тисячами паростків, можуть бути синіми, сірими, брунатними, з кольоровими точками й наростами. Найхимерніші лишайники ростуть у тундрі, тропіках, високогір'ях. Там вони можуть звисати з дерев, мов багатометрові ліани, бувають із листочками, навіть кущисті.

У Голосіївському лісі більшість лишайників накипні. Ростуть на корі, наче накип. Граби від них вкриваються круглими цятками білястих візерунків і стають схожими на далматинців. Тільки у собак білий фон з темними плямами, а у грабів-далматинців — навпаки.

Багато дубів на стежці "Перстень Мавки" вкриті дивовижним "накипом" бірюзового кольору. Більше блакитного, ніж зеленого. Тому їх тут називають Бірюзові дуби, хоча дуби — звичайнісінькі, черешчаті. Це далі, ближче до дороги на Музей росте ціла алея іншого виду, червоного дуба.

Сучасні люди, зовсім далекі від природи, чують ще дивнішу назвк "березові дуби"! Ось чого нема, того нема. А лишайник бірюзового кольору на корі дубів дійсно росте. Він буває і більш зеленим, майже кольору моху, але все одно залишається дивною не-рослиною, не-грибом.

Звідки з'являються лишайники на стовбурах? За легендою, від удару кінських копит.

Стоп-стоп! Знову якесь магічне копито породжує слід, здатний рости і цвісти! Зрозуміло, копито чарівне, бо де ви бачили, щоб нормальні коні бігали по деревах, мов кішки? А чи не це копито вже розносило лісом копитняк — дивовижні листочки, такі схожі на сліди підков?

Знову вгадали. Саме це. Час познайомитися з його володарем.

*****

Жили-були у лісах Східної Європи дивні створіння: деревоконі. Живі дерева з копитами, які могли бігати з місця на місце.

Не такі небезпечні злидні, як болотні кельтські келпі: ця мала конячка обожнює вистрибувати з-під води і кидатися на тих, хто заблукав у хащах. Або гірше: заманить дитину чи дівчину до лісу, прикинеться сумирним поні, а тоді загризе. Келпі кровожерливі, м'ясоїдні. Але й не однороги, які світять молочними боками під місяцем, носять на спинах ельфів, фей та лісових принцес. А веселі пустотливі конячки, вкриті деревною корою, з м'якими копитами без підков.

Деревоконі — тихі створіння. Людей не лякають, ховаються від чужого погляду. Прикидаються сухими деревами. Якщо хтось і вгадає у химерно вигнутій гілці кінську голову з довгою шиєю, то й що? Нема доказів, що це не лише його фантазія, а завмерлий деревокінь.

Коли ніхто їх не бачив, в темну ніч або у глухій хащі, оживали деревоконі й бігали лісом, влаштовували справжні перегони. Їхні копита ступали безшумно, тільки чулося веселе іржання, схоже на рипіння дерева.

Та одного разу розбудили вони своїми стрибками лісову царицю, у той самий момент, коли та бачила дуже солодкий сон щодо народження своєї майбутньої дитини.

Розсердилася цариця, поскаржилася чоловікові на огидне рипуче іржання, від якого ані вдень, ані вночі спокою немає! Як тепер їй дізнатися долю майбутньої дитини? Це був такий важливий сон!!

Видав лісової цар суворий указ.

З того часу лише п'ять разів на рік дозволяється деревоконям влаштовувати свої перегони. У дні осіннього та весняного рівнодення, у день літнього сонцестояння, коли найкоротша ніч, у зимову найдовшу ніч і на Трійцю, бо це Зелене свято.

В іншу пору деревоконі поводяться ще тихіше і скромніше, ніж зазвичай. Майже постійно завмирають, наче сухе дерево. Тільки зрідка виказують себе тихим тужливим іржанням. Люди приймають його за скрип дерева, а насправді це табуни чарівних лісових конячок таємно перемовляються і мріють про майбутні перегони.

Деревокінь не лишає звичних слідів копит у вигляді ямок та вибоїн. Їхній слід — жменька темного пилу, немов спори грибів чи дрібне насіння. І стуку копит не чути.

Та помітити місця особливо бурхливих скачок неважко. Бо коли вже дозволено деревоконям побігати досхочу, їхні копита бризкають такої життєвої силою, що лишають зелені сліди, котрі ростуть. Копитняк — на доріжках, а лишайники й трутовики — на деревах.