Легенди Древа ВІчностІ
Легенда 11
Калеб:
Я пам'ятаю той день. Мені було дванадцять. Сонцесяйний тоді був не більшим за великого собаку, а його крила були такими тонкими, що крізь них можна було бачити хмари.
Він боявся. Він стояв на краю прірви, тремтячи всім тілом. Його золота луска тьмяніла від страху.
— Ми не впадемо, — шепотів я йому на вушко, обіймаючи за шию. — Я буду твоїми очима, а ти — моїми крилами.
Я не чекав, поки він наважиться. Я просто зробив крок у порожнечу разом із ним. Секунду ми просто падали. Свист вітру у вухах був наче крик. А потім... я відчув ривок. Його крила розправилися з таким звуком, наче вітрила на кораблі під час шторму.
Ми не просто полетіли. Ми пробили хмари. Я вперше побачив вигин планети і те, як сонце відбивається в океані. Сонцесяйний видав свій перший переможний рев — звук чистого золота. У той момент ми перестали бути «хлопчиком» і «драконом». Ми стали Вершником.
#1412 в Фентезі
Відредаговано: 02.04.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
