Ліворуч чи праворуч

— Гей! — Болтон, побачивши, як я поступово осідаю, рвонувся до мене.

— Ні-ні, усе гаразд, просто малюнок… дуже вражаючий, як для семи років…

— Та на тобі ж лиця немає.

— Все нормально! Я в порядку! — я спробував видатися максимально бадьорим, але, судячи з погляду командира, це мені вкрай погано вдалося. З вікна повіяв морозний вітер. Повітря, яке мені зараз було просто необхідне. Зробивши кілька вдихів і видихів, я знову глянув на зображення. Так, воно було жахливим, але більше не справляло на мене такого ефекту, як під час першого перегляду.

— Треба зберегти… для нащадків, — із нервовою усмішкою я зім'яв листок і засунув його до внутрішньої кишені. Під словами «для нащадків» малися на увазі люди, які могли, нехай і суто теоретично, знати, що це за потвора така… Яка здатна ввігнати мене в стан панічного жаху за лічені секунди самим лише своїм виглядом.

— Ідемо? — запитав я командира.

— Хочу ще дещо з'ясувати, — відповів Болтон і знову заходився порпатися в паперах на столі. — Дві хвилини, і йдемо...

Несподівано почувся гуркіт від падіння чогось важкого, явно в головній залі церкви. Ми обидва різко розвернулися і ще десь із пів хвилини вслухалися в тишу, що знову запанувала.

— Може, хтось із загону? Припустив я.

— Піду перевірю...Командир ствердно кивнув. Шлях униз був у сотні разів легшим, ніж угору, хоча мої ноги все ще не повністю відновили дієздатність після… побаченого. Однак у залі нікого не було. Ба більше, двері як були причинені нами, так і залишалися в тому самому положенні. «Може, Ран із напарником?» — подумалося мені. Усе ж існувала ймовірність, що ніч вони провели саме тут, лише в якомусь віддаленому приміщенні, якого ми не помітили.

Усе виявилося трохи не так. Упав релігійний символ, упав у бік лав. Навіть дерев'яний, важив він чимало. Піднімаючи його, я думав: «Ха, як символічно, що саме… у такому місці… ні сіло ні впало… падають символи… захисту». Із зусиллям повернувши хрест на колишнє місце, я попрямував назад до командира.

— Дивний випадок, — голосно промовив я, повертаючи з майданчика до верхньої кімнати. — Там упав цей…Слова застрягли мені в горлі. Оніміння та заціпеніння повністю скували тіло. У кімнаті… нікого… не було!Скільки я так простояв? За відчуттями — цілу вічність... Але врешті-решт потужний викид адреналіну змусив мене зробити перші кроки. Мушу зізнатися, у мене ще залишалися крихти раціонального мислення. Я підбіг до вікна. Можливо, командир оступився, необережно вихилився чи… його скинули. Однак біля підніжжя церкви тіла не було. Та й… віконце надто мале для такої масивної людини, як Болтон! Вихід із цієї кімнати був лише один, як і сходи. Розминутися ми не могли. Ніяк абсолютно! В очах почало темніти… Чи це не в очах? Я поглянув на гірський краєвид. Більше не було ні яскравого сонця, ні хмар, ні синього неба. Насувався той самий страшний буревій, що й учора! Чорний, як смола, він здійнявся з-за гір і на шаленій швидкості кинувся на містечко, стелячись темною ковдрою й поглинаючи все на своєму шляху. Погляд мимоволі впав на останню сторінку журналу, що так і залишився розгорнутим: «Смерть поодинці», «Смерть неминуча»! Первісна, справжня паніка піднялася й цілком заволоділа моїм тілом та розумом. Міркувати раціонально більше не було змоги. У голові залунала сирена — та сама, що й учорашньої ночі, уві сні! Мене почало трусити. Під гучні удари серця я кинувся назад до сходів. Залишатися тут бодай ще на мить загрожувало фатальними наслідками. Проліт за прольотом, із сиреною в голові, та під наростаюче виття чорного урагану, що наближався. Повернулося відчуття переслідування — те саме, що й у тунелі. Тільки цього разу набагато гірше, бо все відбувалося при світлі дня... Нехай навіть цей день мав згаснути за кілька хвилин. Злетівши зі сходів, я кинувся залою церкви до виходу. Зачепився, упав! Майже миттєво схопився знову й продовжив бігти на межі своїх можливостей. «Хоч би двері були незачинені!» — чітко пульсувало в голові. Я ясно усвідомлював: якщо щось зачинило головну браму, то я помру просто на місці! Воно наздоганяє, воно вже зовсім поруч!

Вихід виявився незамкненим, проте я з такою силою навалився на двері, що буквально вилетів із будівлі, заразом вивихнувши плече. Адреналін потужно притупив біль, тож я не одразу збагнув, що зі мною щось не так. Підвівшись із землі, я побачив… ту саму жахливу картину зі свого сну: як велетенське чорне простирадло наздоганяє містечко з незбагненною швидкістю. І я знову не міг зрушити з місця, лише заціпеніло споглядаючи, як імла підходить усе ближче й ближче...Проте мій сон обривався саме тоді, коли буревій накривав мене. Наяву ж життя тривало попри все. Навколо вмить усе набуло темно-сірого відтінку, видимість упала до мінімуму, а важкі снігові пласти наче намагалися повністю обліпити й знерухомити мене. Але дідька лисого! Не цього разу. Останній рядок із послання змушував мене крок за кроком просуватися до табору… «Бажання жити» — і воно в мене було колосальним! Виття сирени зникло з голови, як і майже вся паніка. Зараз я бачив свого ворога — це була стихія та її всеосяжна могутність. Але я міг із нею впоратися! Прикриваючи обличчя руками й здригаючись від холоду, що різко навалився, я впевненими кроками наближався до рятівних дверей. І коли опинився вже зовсім поруч…

— Що за... — пробурмотів я собі під ніс.Пам'ятаючи, що командир залишив запаленими дві лампи біля входу, я йшов, орієнтуючись на їхнє мерехтіння. І раптом виявив другу пару точно таких самих ламп… здається, вони світилися трохи лівіше від мене.Усе б нічого, тільки нічого подібного бути не могло! Нікому, крім командира, не спала на думку ідея зі світлом, тож і пара ламп мала бути лише одна!

Ліворуч чи праворуч?

 Часу на роздуми не було. Я вибрав навмання, згадуючи інтуїтивно, де суто теоретично розташовувався табір. І, о так! За кілька кроків я натрапив на двері ресторану! Рвонув їх на себе щосили й опинився у вже знайомому приміщенні, в оточенні решти загону.