Правила поведінки

Ви ж знаєте, як діє поява світла після жахливої нічної вакханалії? Отож-бо. Попри те, що я був добряче виснажений важкою ніччю, сонячні промені справили просто неймовірний ефект. Як мінімум рішення Болтона вже не здавалося мені настільки божевільним… А це, само собою, уже чимало. Нічний буревій ближче до світанку вщух повністю, і на ранок небо очистилося, ставши безтурботно-блакитним. Разом із яскравим сонцем та засніженими ялинами, все це являло собою вкрай затишну й спокійну картину. І чомусь пахло морем… Солоною морською водою. До всього іншого, на світанку змінилося наче саме містечко, а разом із ним і моє ставлення до нього. Без виття сирени воно мало тихий і мирний вигляд — такий собі занедбаний музей, пам'ятник архітектури якогось там століття. А наш загін став схожим на туристів, які випадково поткнулися туди, де висить табличка: «Руками не чіпати! Прохід заборонено!».

І тільки пам'ять про зниклих, та про нічні пригоди не давала розслабитися ні на мить. Не лише мені, який пережив, як на мене, справжнє ментальне пекло, а й решті бійців, яких доля пощадила трохи більше. Розпорядок у нас був такий: як і вчора, поділ на групи. Тільки цього разу по три особи в кожній. Східний, північний, західний, південний та центральний загони мали обшукати геть усі будівлі у своїх секторах відповідно. Я попросив усіх утриматися від зламу: якщо двері замкнені, то за ними нікого немає. У крайньому разі звичайну перевірку стукотом ще ніхто не скасовував. Єдина група з двох осіб — я і командир, брала на себе церкву. Місце ймовірного зникнення Рана з напарником. Для всіх діяла сувора умова: повернутися до табору до початку заходу сонця. На всіх, хто запізниться, чекало офіційне відлучення від загону. Тобто вони отримували право самостійно розпоряджатися своїми діями, але вже без жодної допомоги експедиції. А це не обіцяло нічого хорошого. Групи залишали табір одна за одною після отримання інструктажу. Ми виходили останніми. Командиру спала на думку дивна, як мені здалося, ідея — поставити біля входу до табору дві лампи з повним запасом палива й запалити їх.На моє запитання «навіщо?» він відповів:— Учорашній буревій був дивним і вкрай несподіваним. Якщо щось подібне трапиться й сьогодні, світло від ламп слугуватиме орієнтиром у непроглядній імлі.

— Та вони ж заледве світять.

— Ну… це все одно краще, ніж нічого. Зайвим не буде.

Я лише знизав плечима.

Ми повільно попрямували до церкви. На вигляд вона була майже чисто протестантською: заввишки метрів двадцять, завдовжки приблизно сорок. Її силует практично ідеально вписувався в центр краплі, контур якої утворювали житлові будинки. Одна з груп якраз зникла в будівлі навпроти.

— Кажуть, тихо зауважив командир, якщо справжня віра й чортівня — речі несумісні, то ось церква й чортівня, цілком.

— Цілком можливо, заперечити на ці слова мені було нічого. Головні двері були незамкнені. Попри це, довелося неабияк попрацювати, щоб потрапити всередину: за тогочасними мірками всі церкви будували з розрахунком на те, що місцеве населення використовуватиме їх як останній оплот оборони. Двері за відчуттями важили центнери зо два. Коли цей бар'єр залишився позаду, перед нами відкрилася зала... Сказати, що вона була розкішною, не можу. Усе й справді скидалося на протестантський храм — так само скромно й невибагливо. Зате бодай лави дерев'яні стояли. На стінах висіли ікони, у кінці зали височіли релігійні символи та орган. Тьмяне світло досить слабо освітлювало приміщення.

Якщо тут і запалювали колись пахощі, то їхній запах уже встиг вивітритися. До речі, стелі виявилися напрочуд низькими — раніше я такого не зустрічав.

— А це двоповерхова церква! — вигукнув я. Цікаво і практично…

— Навряд чи, радше типовий будинок, перероблений на церкву, — виправив Болтон, причому перероблений поспіхом.

— Цікаво, навіщо?

— Потреби держави, знизав плечима командир, раптова необхідність… Опа!

 Болтон стояв позаду мене, але на останньому слові рвонув уперед, дивлячись на щось, що лежало на підлозі за моєю спиною. Обернувшись, я побачив, як він піднімає довгастий предмет… Рушниця!

— Так… хтось із них точно дістався сюди, — задумливо промовив командир, розглядаючи знахідку.

— Крові немає, слідів пошкоджень унаслідок ближнього бою також… набої… усе на місці… Дивно, вкрай дивно…

— Там, за тобою, є сходи, зауважив я, які схоже, ведуть на верхні поверхи.

— Бачу, обернувшись, відповів командир і з рушницею напоготові кинувся до східців. Я рушив за ним, не відстаючи. Сходи були гвинтовими й досить вузькими. І вели вони, як з'ясувалося, аж до найвищої кімнати. Замість другого поверху була лише глуха стіна — мабуть, те приміщення виявилося незатребуваним. Під кінець цього забігу я спотикався мало не на кожній східці. Не дивно: від такої швидкості (та й не надто здорового способу життя) дихання мені перехопило ще на рівні другого поверху. Добігши до вехнього майданчика, я буквально впав на нього, намагаючись упіймати ротом бодай ковток повітря.

Зрештою, оговтавшись, я рушив до приміщення праворуч від майданчика, де зник командир. Він стояв біля відчиненого вікна й роздивлявся краєвид, щось стискаючи в руках.

— Перший, він поклав рушницю на стіл перед вікном, і другий, — на стіл лягла військова похідна сумка, яку він досі тримав у руці. — І що найцікавіше: абсолютно безслідно…

— Напевне, кинули під час відступу, невпевнено припустив я.

— І куди ж вони відступили? У гори, у такий буревій?

— Наші хлопці якраз обшукують будинки.

— Не знайдуть, якось аж надто спокійно зронив Болтон. — Іди-но глянь, яка краса! Бодай щось прекрасне є в цьому місці…

Командир почав порпатися в паперах на столі, поки я стояв, заворожений величчю та красою гірського ранку. Дивно, але ще якихось десять хвилин тому сонце сяяло на абсолютно чистому небі. Тепер же його поступово облягали сірі хмари... Ближче до полудня точно затягне. Ось така вона — погода в горах…