Дилема

     Ми з Болтоном стояли на другому поверсі. Внизу решта загону згортала табір, надаючи йому похідного вигляду й залишаючи лише ті речі, які могли знадобитися найближчими годинами. Командир курив люльку, дивлячись у вікно в очікуванні світанку.

— Що ж тут… за чортівня, — пробубнив він, випускаючи одне за одним кільця густого диму, Раніше такого й близько не було… Хоча…

— Ми знімаємося на світанку? — запитав я, не очікуючи жодної іншої відповіді, крім ствердної.

— Ага… А як же Алкен та Ран? Чи ти плануєш покинути їх напризволяще?

— Ми вже намагалися знайти Кана. І особисто мені здається: що більше ми тут проводимо часу, то менше в нас шансів… не зазнати ще більших втрат. Ті двоє, яких я відправив учора до церкви, так і не повернулися. І це попри те, що від неї до місця нашого табору від сили метрів двадцять. Проте завдання вони виконали, адже сирена замовкла. Щось підказувало мені, що ці зникнення тісно пов'язані між собою. Але це ще пів біди. Виходить, наше екіпірування та озброєння — марні. Усі зниклі мали зброю, але, судячи з усього, вона аж ніяк не змогла врятувати їх… Врятувати від кого? Або від чого…

— Он як? — підняв одну брову Болтон. — А як на мене, у статуті чітко вказано, як слід діяти в таких випадках.

— Там також вказано, що цими діями, дратуючись із кожною секундою дедалі дужче, процедив я, можна знехтувати, якщо є явна загроза для життя.

— Якої тут немає,- командир повернувся до мене,- бо все досі можна пояснити раціонально. Обвал, божевілля від самотності або ж звичайна людська дурість…

— Ти був у тунелі? — запаси мого терпіння виявилися значно меншими, ніж я гадав. - Ти був там у той момент, коли на нас полетіла ця невидима хрень .А бачив обличчя Геніра?

-Ти маєш стовідсоткові докази небезпеки, з якою ми не здатні впоратися?

 Гнів та обурення ніяк не могли поділити між собою чергу, тож у підсумку я спромігся лише на люте шипіння. Проте командир підняв руку, закликаючи замовкнути:

— Ні, я не здурів. І так, я теж бачу, що тут коїться якась…Слово було занадто грубим, щоб я його повторював...— …але якщо ми просто накиваємо п'ятами, то можемо припуститися величезної помилки. Ото буде гарно, якщо хлопців заклинило за якимись старими дверима, а весь загін просто взяв і здимив! Я далеко не один десяток років присвятив цій справі й не хочу повторення... неприємних історій.

 І, дідько, не посперечаєшся! Раціональне зерно завжди здатне додати сил, особливо коли його знаходив Болтон. Однак він не бачив і не чув того, що довелося мені... І йому не вдалося повернути мені бажання залишатися в цьому місці бодай ще на хвилину.

— Як ви там казали під час однієї зі своїх промов? «Не думайте душею, вона для цього не пристосована. Думайте мізками!» — так? — Мені здалося, чи я справді помітив його уїдливу посмішку крізь моржові вуса?

— Так у цьому випадку мій мозок якраз і репетує, що звідси треба негайно звалювати!

— Звалимо, неодмінно. До наступного заходу сонця — точно. Але треба спершу з'ясувати, чи немає хлопців через якісь природні причини... чи не зовсім природні, — з цими словами командир загасив люльку і знову втупився у вікно, бурмочучи щось під ніс. У вікні спалахував новий день. Гірський світанок…