Гул кам’яних тунелів

     Ми обнишпорили всю будівлю — від першого до другого поверху. Жодних слідів, абсолютно. Знайшли тільки тирсу, причому саме на тому місці, де Кана бачили востаннє. Суто логічно, він не став би виходити назовні: у таку хуртовину довго не витримаєш. З іншого боку, двері до підвалу (як з'ясувалося) теж не могли відчинитися самі по собі. Виникало запитання: «Якого біса він узагалі туди пішов?!» Однак у загоні невдовзі знайшли пояснення. Дуже туманне, але все ж… Припускали, що чатовий почув підозрілий шелест за дверима. Вони виявилися незамкненими, і він спустився перевірити. Але ця теорія фактично зазнала краху. За дверима були короткі сходи, що вели у щось на кшталт льоху для винних бочок. Проте далі, за цим підвалом (у якому Кана також не виявилося), хід рушав по інших сходах — значно ширших і довших за попередні. Коли ми з Болтоном дісталися їхнього низу, то опинилися в просторому кам'яному тунелі, що пролягав перпендикулярно до спуску.

— А… ти впевнений, що тут… ну, тобто на цій території, ніколи не було міста? Запитав я командира. На це запитання він ствердно кивнув. — Просто… наскільки мені відомо, теркшафти так не будують. Цими ходами, — я глянув ліворуч, у порожнечу, — явно займалися не один рік. — І зараз десь у них блукає… наш… солдат, — задумливо протягнув Болтон, дивлячись у правий тунель. Чесно, не знаю, що могло спонукати його піти тунелем. Самому, з мізерним запасом світла. Що, або хто, змусило чатового піти на таке грубе порушення уставу? Поки що загадка…Але факт залишався фактом — Кан був у підземеллі. Зібралася коротка нарада. Приємно здивувало, що всі члени групи одноголосно висловили бажання взяти участь у пошуках вартового. Дійшли думки, що він міг, не розрахувавши палива для лампи, залишитися без світла й просто не знайти дороги назад. Схема пошукового загону та його дій виглядала так: одна людина — а саме Ірон, якраз підійшла його черга вартувати, — залишалася в таборі охороняти основну частину припасів і чекати можливої появи Кана. Його забезпечили рушницею та лампою, надавши доступ до загального запасу палива. Решта загону, тобто шістнадцять осіб, на вході в тунель одразу ділилася на дві частини: перша вісімка йшла ліворуч, друга — праворуч. Також установили умови повернення до табору: По-перше — якщо група натрапляє на роздоріжжя, вона ділиться навпіл. Якщо ж у підгрупі залишається лише двоє людей, то на наступній розвилці вони розвертаються назад. Кожне роздоріжжя належало позначати грифелем. По-друге — якщо група або підгрупа натрапляє на глухий кут чи обвал, вона розвертається і повертається до табору. По-третє — якщо запас палива в основному ліхтарі вичерпується наполовину, група або підгрупа розвертається і йде назад. Кожному великому загону видали по чотири рушниці та вісім ламп — чотири основні й чотири запасні. Командиром лівого крила призначили мене, правого — Болтона. І… наче на цьому з офіційною частиною все. Експедиція «Врятувати рядового Кана» розпочалася! Як не дивно, але перша розвилка з'явилася буквально за хвилину ходьби. Я знову обрав лівий напрямок, але тепер вів за собою вже чотирьох. Проте ще за дві хвилини нас залишилося тільки двоє. Мій напарник, як на гріх, виявився помічником професора — Геніром. Білявий хлопчина, майже мого віку та зросту, він явно був не в захваті від самої ідеї спускатися в ці підземелля.

Такий висновок можна було зробити з його вічного бурмотіння. Та й мені самому після останнього поділу загону стало не по собі. Коли вас восьмеро й усі озброєні, почуття небезпеки навіть близько не витає в повітрі — попри те, що я йшов першим. А зараз… я раптово виявив у себе ознаки клаустрофобії, на яку ніколи раніше не страждав. Кам'яний тунель видавався монотонним, однаковим за шириною та висотою, впродовж усього шляху. «Таке без спеціального обладнання не прорубаєш», — думалося мені. Ми повільно просувалися вперед, внутрішньо сподіваючись на якнайшвидшу появу глухого кута чи розвилки. Кроки гулко віддавалися від стін і летіли кудись углиб… у суцільну темінь. Лампа світила яскраво, але недалеко, навіть коли я піднімав її майже під саму стелю. Темрява попереду... Морок позаду... І ніхто не дасть вам гарантії, що ви зараз самі в цьому підземеллі. Лише за кілька кроків від вас може ховатися те, від чого на вашому обличчі застигне передсмертна маска — останній оглушливий крик жаху, якого так ніхто й не почує.

— Знаєш, — зупинившись і щосили вдивляючись у морок проходу, звернувся я до Геніра, — розумію, що ця ідея тобі не сподобається, але з рушницею я вправляюся значно краще за тебе. Із цими словами я простягнув ліхтар асистенту, пропонуючи йому йти першим. Так, здогадуюся, що ви зараз про мене подумали. Але, поклавши руку на серце, тієї миті я дійсно хотів тримати в руках зброю, беручи більшу частину відповідальності за нашу безпеку! Бо…

— Ви теж… відчуваєте присутність? — ковтнувши клубок у горлі, запитав Генір.Я кивнув. Відчуття дивне, мені майже незнайоме, але яскраве й чітке. Його не було буквально кілька секунд тому! Короткий імпульс… не знаю, як його пояснити… це реальне відчуття чиєїсь присутності. А може, звичайна малодушність юнака… якій я просто безвільно піддавався. Проте Генір знайшов у собі сили йти далі. Моя думка про нього після цього зросла. Просувалися ми трохи повільніше, ніж раніше, проте зараз упевненість у нашій безпеці була значно вищою. З чим-чим, а з рушницями я давно на «ти». Підземелля... Похмуре й холодне. Крім того, що воно здавалося висіченим з однієї суцільної текстури, тунель після останнього роздоріжжя пролягав чітко прямо, без жодного повороту. Наче загарбував… затягував… убиваючи відчуття часу та простору. При цьому я не намагаюся наганяти пафосу, а просто передаю всі тогочасні емоції та переживання.

— Здається… неподалік є вихід! — напівпошепки вигукнув помічник. — Чуєте рух повітря під стелею? Я підняв руку вгору. Так, під стелею явно відчувався струмінь теплого повітря! Значить, поблизу справді був якийсь… або отвір, або прохід.

— Ось тільки, — вів далі Генір, — звідки… звідки взимку взятися теплому…