У підніжжя темряви

— Та-а-ак… Ліворуч чи праворуч? — запитав я у Болтона, який стояв позаду.

— А хіба є різниця?

— Та… взагалі-то жодної…Наш невеликий військово-дослідницький загін  помалу піднімався схилом гори з важкою назвою… Ерк… Ерк… тьху, Еркшкраркт! Господи... Це друга вершина Чорних гір, якщо дивитися із західного боку. Особливо нічим не примітна, досить полога, тому ми планували здолати її ще до вечора. Я погодився добровольцем у цю експедицію з двох причин. Перша — мені було вкрай важко залишатися на одному місці: у тому самому кабінеті, у тому самому кріслі, з тими ж тоннами паперів і цілодобовим нервуванням у стилі «Все пропало! Ми всі помремо!». Не витримав… У своїх заступниках я впевнений значно більше, ніж у собі, тож за це хвилюватися не доводилося. Друга причина… дещо для мене дивна. Для цього походу не було охочих узагалі. А ті, хто все ж наважувався стати добровольцями, були винятково  відчайдухами. Цей поход був необхідний для відновлення коротших гірських сполучень між країнами, які напередодні так несподівано стали союзницями. Шляхи Чорних гір були забуті й занедбані, а нам належало виправити цю ситуацію. До речі, не лише нам самим. З протилежного боку хребта така ж група «добровольців» рухалася в наш бік. І якщо обом загонам дали правильні карти та вказівки, то вже буквально за пару днів, ми мали зустрітися. Але карти все-таки дали неправильні, бо жодних розвилок на них позначено не було. І як тоді зрозуміти, де саме пролягає цей «правильний шлях»?

Чорт! Я навіть не знаю, де ми зараз!

— Дай-но сюди! — командним голосом наказав Болтон, командир нашої експедиції. Я мовчки простягнув йому карту — все одно в ній майже не тямлю. Він довго вдивлявся в трохи пожовклий пергамент, а потім із саркастичною посмішкою поглянув на мене й запитав:— А книжки ти теж догори дриґом читаєш… га? Захотілося відповісти гострим випадом… Але вчасно потрібних слів знайти не вдалося. Тож я просто знизав плечима й став чекати вказівок.

— Ліворуч, — за кілька секунд сказав Болтон, складаючи карту.

 — Цей шлях раніше вважався основним. Звідки тут узялося праве відгалуження дороги — не знаю, проте від цього, - він потрусив рукою із затиснутим у ній путівником,-  пуття мало, м'яко кажучи. Він був актуальним якраз до першої вершини. А зараз це лише баласт.

— Звідки ти знаєш про ліву дорогу? Мені здавалося, що ці гори споконвіку були безлюдними.— Менше вір…те байкам пияків. Тим паче, мене ж не просто так призначили тут командиром! Розпливчаста відповідь… Утім, це ж Болтон! Добродушний, кремезний, із вусами, наче в моржа... Цей тридцятип'ятирічний провідник, був чудовим скелелазом, картографом і, схоже, знав про гори все, що тільки можна знати. А разом із тим, от зараза, ще той гуморист, якому в радість спостерігати за «незграбними ящірками» — себто нами — і кожен наш хибний крок коментувати «з легкою іронією»…Але дарма… Я вже звик. Ми знову рушили. Цього разу командир ішов першим. Загін із двадцяти осіб, з яких на ім'я я знав лише половину, повільно пробирався крізь невеликі, вкриті хвоєю ділянки, які час від часу змінювалися вузькою стежкою над прірвою. А все-таки… даремно люд зле думає про ці гори. Взимку, коли все вкрите снігом, тут дуже гарно. Навіть заходи сонця, які я так і не зміг полюбити, вміло прикрашали золотавими барвами чорно-білі вершини. І на довершення картини — глибоке, синє, майже безхмарне небо. І гілка заледенілої ялини перед самими очима…До речі, про захід сонця… У нашого загону є непорушне правило: за пів години до заходу сонця ми розбиваємо табір із трьома чатовими, межі якого ніхто не залишає, аж поки після світанку не мине година. Судячи з того, де зараз сонце, йти лишилося зовсім недовго. Від цієї думки мої ноги ледве самі собою не підкосилися. Третій день сходження, як і перші два, був неймовірно важким. Принаймні для мене особисто… Фізична втома, та ще й цей клятий мороз…«Дивно, — думалося мені, — як швидко чудовий краєвид у голові змінюється на "все дістало, хочу додому!". І так буває завжди, коли ми…»— Тихо, — Болтон різко зупинився і підняв праву руку вгору. Звичний жест, який наказує припинити будь-який рух чи розмову. — Чуєте? У групі почали переглядатися. Тон командира нікому не сподобався, адже він явно не збирався запропонувати нам послухати дивовижні пташині трелі… Хоча… хех, може, цей чолов'яга куди романтичніший, ніж здається… І тут я почув… Віддалений, тихий, але до болю знайомий звук, що легкою луною докочувався до нас… Неприємно знайомий.

— «Повітря»? — висловив припущення Брайт, один із військових у нашій групі, майор-піхотинець.

— Ага, — кивнув Болтон, — це я й сам збагнув. Питання трохи в іншому… — він вичікувально поглянув на мене.

«Повітря» — це звичайна сирена, яка звучала за часів Другої світової під час нальоту ворожої авіації. Щоправда, тут, у цьому світі, цей винахід був досить новим, тому на запитання командира я лише знизав плечима:— Боїв у цих краях ніколи не було… Може, лавина… Або снігова буря….

— Ні, — похитав головою Болтон. — Питання не в тому, чому ввімкнули тривогу, а чому її чути саме тут і саме зараз. На цьому перешийку, міст чи бодай селищ зроду не було. Скільки я тут вештався — ці місця завжди залишалися безлюдними… Якийсь час командир роздумував, прислухаючись до виття сирени, що то наростало, то спадало хвилями. Звісно, я в цьому далеко не експерт, але за відчуттями — місце, звідки долинали звуки, було приблизно за три-чотири кілометри від нас. Десь на північному сході...Болтон наказав усім залишатися на місці й повільно рушив на пагорб, щоб роззирнутися. А наша експедиція тим часом влаштувала собі перекур. Причому в буквальному сенсі. Звички курити я так і не набув, тому розслаблятися довелося більш природним шляхом. Спогляданням… Краса сусідніх Мармурових гір була просто невимовною. До того ж наскільки дивно: два сусідні хребти мали абсолютно протилежне забарвлення кам'яної породи... А захід сонця взагалі надавав усьому якогось магічного світло-помаранчевого відтінку. До речі — захід сонця! Час облаштовувати нічний привал. Мене гукнув командир, жестом запрошуючи піднятися до нього. Це виявилося досить нелегко. Двічі я був за крок від того, щоб вирушити у короткий вільний політ. Але вже за кілька хвилин я, подумки лаючи все, що хоч боком стосувалося цієї експедиції, стояв біля Болтона.