Пролог

    Ярданські гори — одна з восьми існуючих гірських систем, на північному заході континенту. Вона сполучає країни, які колись ворогували, а тепер стали союзними. Власне, саме через зміну політичного вектора  Ярдан і став об'єктом пильної уваги. Система мала три гірські гряди. Найдовша, що тяглася дугою і височіло над морем, мало п'ятнадцять вершин і не становило жодного інтересу в принципі. Невигідне. Були також центральна та східні гряди — із сімома і дванадцятьма вершинами відповідно. Мармурові гори (тобто східна частина Ярдану) споконвіку слугували єдиним шляхом, що пролягав безпосередньо від північного до північно-західного узбережжя. Ця дорога була головною, досить потужною торговельною жилою, попри порівняно складну для освоєння місцевість. Десятки селищ і міст розкинулися вздовж неї, подібно до дерев на березі річки. А ось із Чорними горами, найменшою грядою, усе було далеко не так просто… Здавалося б — вдале розташування, найпряміше сполучення, та й стрімких скель у рази менше, ніж на Мармурових… але… Пам'ятаю, як уперше дізнавшись про існування цієї гірської системи та її особливості, я прямо запитав у наставника: «У чому каверза?» А каверза полягала ось у чому... Сама назва «Чорні гори» виникла через їхнє вулканічне походження та колір породи — вона була вугільно-чорною. Однак зараз це найменування хоч і залишилося колишнім, але набуло абсолютно іншого змісту. «Гори темряви», «Оселя смерті», «Хребет диявола»…  М-да, це все місцевий фольклор постарався. І постарався просто на славу. Мені розповідали, що саме шлях через центральну гряду, кілька століть тому був основним. Проте чи то хтось наклав прокляття, чи оселилася в цих горах якась нечиста сила…

     На емоційні, з придихом розповіді про примар, відьом та прокляття, що витають над цими горами, я реагував із поблажливою усмішкою. «Чого тільки бідний люд не вигадає через просте незнання ситуації!» — думалося мені. Я завжди був атеїстом і запеклим скептиком щодо всього паранормального, чи міфічного. Знаходити розумне пояснення майже всім явищам — одна з моїх фішок. Тому я ніколи з магією і не дружив… Загалом я мав припущення, що «Чорні гори» за своєю суттю — міф, роздутий з мухи, до розмірів дирижабля. Так само вважали й наші прогресивні партнери на північному сході від нас. Спільними зусиллями двох держав шляхове сполучення Чорними горами поступово почало відновлюватися… А потім… усе пішло не так, як ми планували…

     У багатьох народів (та чого там, у всіх!) є легенди про «погані місця» та повчання на кшталт: «Не ходи туди! Знаєш, що сталося з…». Дитячі страшилки, які вкорінюються в умах дорослих і з казок  втілюються в життя..   Нічого нового...Але… чорт забирай, як же важко згадувати! Я був там, на тому самому хребті, під час війни, а також багато разів уже в мирний час... З групою, супутником чи просто сам, наодинці. Одне з повір'їв свідчило: якщо ти колись ступив на чорну стежку й зійшов із неї живим, то більше не зможеш утриматися, щоб не повернутися і знову випробувати долю. Моя цікавість дуже вдало підігрувала цій легенді. Після перших відвідин мене тягнуло туди постійно… І не можна сказати, що наслідки цього потягу були безболісними. Мої стосунки з Чорними горами — окрема сторінка моєї біографії. І мені хотілося б поділитися з вами всім тим, що довелося пережити й відчути в цьому, як я переконався на власній шкурі, по-справжньому проклятому місці. Інакше я просто збожеволію, бо занадто довго тримаю ці події у своїй голові…