Прокляття Ліхтаря Джека

Цю легенду я почув від старого шинкаря, в таверні, на кордоні з проклятими землями. Сталася ця історія ще в ті часи коли й проклятих земель не було.

Серед зелених родючих полів розташувалось невеличке селище Блакир. Було воно настільки маленьке що налічувало всього двадцять сімей, що зранку до вечора трудились на своїх фермах. Блакирці були добрими і привітними людьми, ніколи не відмовляли в допомозі, і завжди раділи гостям.

Жив у тому селищі парубок на ймення Джек, що осиротів у віці тринадцяти років. Батьки поїхали на передодні самайна в сусіднє селище, за покупками, і так і не повернулись. Пізніше, в лісі, знайшли їхнього перекинутого воза, і вовчі сліди. Всі односельчани підтримували Джека і допомагали йому чим могли, зростав парубок не знаючи ні горя ні турбот. І була в нього подруга Ельза, донька старости села.

Поки були дітьми Джек з Ельзою дружили, та чим старшими вони ставали тим більше їхня дружба переростала у щось більше. Ельза, як люба закохана дівчина, готова була жити з Джеком на його занедбаній фермі, тільки б він був поруч. Та Джек розумів що за такого бідняка як він батько Ельзи не віддасть свою доньку. Тож парубок став старанно працювати відновлюючи батьківський спадок.

За кілька років ферма Джека стала процвітати. Парубок не надто розбирався в культурних рослинах, тож став вирощувати прості гарбузи. І зміг досягти в цьому чималих успіхів. Гарбузи Джека були відомими на все королівство і далеко за його межами. Ходили чутки що навіть феї прилітали купувати стиглі гарбузи у Джека.

Заробивши непоганий статок, і дочекавшись самайна, улюбленого свята Ельзи, Джек прийшов сватитись. Парубок хвилювався, та запевняв себе що тепер достойний коханої, і в її батька не буде причин відмовити. І староста справді не відмовив, прийняв Джека як рідного сина, запросив до столу, пригостив найкращим вином. Та як тільки парубок пригубив те вино, світ поплив перед його очима, закрутився, завертівся, після чого прийшла темрява.

Прокинувшись Джек не одразу зрозумів де він знаходиться, перед собою бачив кам’яну стелю, неначе в печері, а тілом відчував що лежить на холодному камені. Спробував поворухнутись, і зрозумів що не може, руки і ноги були міцно сковані мотузками, що розтягували його в різні сторони. Єдине що вдалося це трохи повернути голову, і Джек зміг роздивитись що справді знаходиться в печері, наскільки він міг бачити попід стінами стояли запалені свічки, що кидали химерні тіні на стінах печери.

Почувся якийсь шурхіт, і Джек спробував вивернути голову щоб поглянути, та нічого не вийшло, тож він просто викрикнув:

— Хто тут?

— Можеш не кричати так голосно, – пролунав знайомий голос, десь позаду, а тоді чиясь груба рука схопила Джека за підборіддя, і перш ніж парубок зрозумів йому в рот полилась якась гірка рідина. Вмить і все тіло заніміло. Ні, Джек продовжував усе відчувати, тепер навіть краще ніж до того. Він відчував нерівну поверхню каменю, на якому лежав, і не звертав на це увагу раніше. Відчував слабкий подув вітру, звідкись з правого боку, схоже там був вихід з печери. Проте Джек не міг поворухнути жодним м’язом в тілі, не міг видати жодного звуку, тільки перелякані очі продовжували шалено бігати, в пошуках кривдника.

— Що, не можеш і слова сказати? – розсміявся сугубий голос, і на світло, перед Джеком вийшов огрядний староста Блакиру, зодягнений у якийсь балахон, криваво-червоного кольору. Задоволено розглядаючи знерухомленого, зв’язаного Джека, що тільки й міг що дивитись широко розплющеними очима. – Я давно чекав цього моменту, ще від тоді як ми принесли в жертву твоїх батьків. Дурні вони були, хотіли розказати про те що тут діється королю. Якби були розумнішими, і прийняли те що дають нам щорічні жертви богині Аспірель, то й досі б жили. Та вони зробили свій вибір, один ти залишився. Але ти теж дурень, повірив що гідний моєї доньки, приперся свататись. Та ніколи в життя моя красуня не вийде за такого безрідного голодранця. Моя красуня побереться з сином графа, на менше вона не заслуговує. Але ти не переживай, для тебе відведена особлива роль. Ти станеш цьогорічною жертвою на святі саманна, це велика честь. Завдяки жертвопринесенням велика богиня Аспірель дарує нам своє милосердя, щедрі врожаї та захист. Зазвичай ми приносимо в жертву подорожніх, що забрідають в селище. Та цього року обійдемося й тобою.

Староста говорив з шаленою посмішкою на обличчі, неначе не міг дочекатися коли вже Джека принесуть у жертву. При цьому його голос звучав спокійно, неначе він говорив про щось буденне.

— Знаєш, мені навіть трошки сумно, що ти не можеш говорити. От пам’ятаю як голосила твоя мати, спочатку за твоїм батьком, якого прирізали першим, а потім від болю, коли взялись за неї. Ох і шуму тоді було, аж ритуал не вдавалося провести, всі молитви заглушала. Та тепер все інакше, це мій власний винахід, паралізуюче зілля. Достатньо кількох крапель і ти вже не зможеш поворухнутися кілька годин. Але що найцікавіше, всі відчуття неймовірно загострюються і стають в рази сильнішими.

Джек не маючи можливості щось сказати чи зробити просто дивився широко розкритими очима, сповненим ненависті, шкодуючи що не вміє вбивати поглядом. Та це тільки розсмішило Старосту.

Почулись кроки, і весь простір довкола жертовника заповнили постаті в таких самих балахонах, як і у старости. Вони монотонно шептали, щось схоже на молитву до богині, чи заклинання для ритуалу, важко було розібрати. Староста ж намалював якісь символи на обличчі Джека, і також пробормотав щось прямо над ним. Під монотонний шепіт кілька постатей відділилося від загальної групи, і тримали вони гострі сокири.