Легендам вірити не мусиш, та в пам'яті їх збережи...

(Бувальщини, а, може, й вигадки, з історії Покровщини Дніпропетровської області)

  У тому і вбачаєм дивину,

Що поруч кутається в сивину

Легенда, казка, вигадка, брехня…

А ти повір їй просто навмання,

Як засторозі, талісману із буття,

Якому вже не буде вороття.

            Коса посадка

Про цю лісосмугу в трьох кілометрах від степового хутірця Зелений Гай ходило чимало оповідок. Насадили колись дерев і кущів (за всіма правилами агротехніки) рядові трудівники колгоспу імені Карла Маркса. Усі навколишні лісосмуги розбивали степові масиви на прямокутники, а ця йшла накосину, бо її повів неглибокий ярок. Дерева зміцнювали грунт, не допускали ерозії, затримували сніг і давали притулок галасливим птахам, щоб ті знищували шкідливих комах.

Чи полюбився саджанцям чорнозем, чи вологи тут було більше, а тільки лісосмуга розрослася і вкоренилась так, що ніхто й прочистити не міг. Та й хто б її проріджував, коли вона тягнулась не вздовж профільної дороги, а вглиб степу.

Дітей часто лякали тією посадкою, казали, що там заблукати можна, і вовки там водяться, і цигани чатують, щоб вкрасти малечу… Часом боялись гущавини навіть дорослі, коли вранці вирушали до млина або на базар. Адже хтось казав, що там завелися якісь непевні люди – чи то бандити, чи злодюги. Бачили дим від розведеного вогнища, пахло горілим пір’ям.

Моторошно, лячно, бентежно… Синіє вдалині непрохідна хаща і ніби якась жива істота ворушиться, бубонить і зітхає.

Всупереч страхітливим пересторогам саме туди забігла з хутора знедолена дівка, ховаючись від батьківського гніву.  Непослух у порядних родинах здавна карався дуже суворо. А надто вже за те, що не дай боже, « у пелені принесе»…

Невтішна, заплакана, в подертій одежі – хтось бачив нещасну край дороги. Додому так і не вернулась. Казали, що заблукала та й лишилась навіки у косій посадці з непрощенним гріхом своїм.

Отаку легенду в науку всім дівчатам оповідали в Зеленім Гаї. Давно те було, а лісосмуга як жила, так і живе – цвірінчить, шелестить листям, шурхає густою травою…

Камінний хрест

Може, хто й забув новелу Василя Стефаника з такою назвою. Там йшлося про селянина, який отримав землю на пагорбі. Дбав про неї, возив перегній, городив, щоб не змивало дощем. Коли ж довелося покидати рідний край, їхати в пошуках кращої долі, то в пам'ять про своє єднання з рідною землею встановив на тому пагорбі камінний хрест.

Є на кладовищі між Олександрівкою та Богодарівкою, в колючих кущах на узбіччі від могил, залишки саме такого великого камінного хреста.

Є тут також і пагорб, на якому вже хоронять покійників. Хоча раніше його обходили, бо вважали, що то чиясь велетенська могила. І височів на ній витесаний із каменю красивий хрест.

З часом він похилився та й зовсім упав. А, може, його штовхнули і потягли в кущі. Оголився пагорб та й став доступнішим. Дехто з гордовитих селян заповідав хоронити себе височенько, бо звик зверхньо ставитись до бідніших людей. Щоб і на тому світі завжди «верх брати».

Від корінних мешканців передавалась легенда про високого та худого чоловіка, який ночами ворушить свого хреста, намагаючись зіп’ястися на пагорб і встановити його на місце.

Може, й неправда, але ж хрест лежить у кущах. Камінний!

Могила «Бариня»

Багато в наших степах козацьких могил-курганів, всіляких скіфських поховань. Але ніхто не може похвалитись тим, чим здавна хвалились мешканці села Солошина (нині Богодарівка). У них, неподалік через балку, знаходилась могила під назвою «Бариня».

Могила ця роблена, не природній пагорб. І на ній для орієнтиру височіє кущ. Здалека видно!

Не раз навідувались до цієї могили грабіжники. Копали-копали, розкидали землю, а скарбів не знайшли.

Казали люди, що бачили після тих знущань над пам’яттю покійниці, як над могилкою здійнявся голубий димок. Наче бідолашна душа стріпнулась і зависла між небом і землею. Потім подув вітерець і все зникло.

А могила стоїть. Хоч і підОрана з усіх боків – забирались колгоспними тракторами якомога вище, ніби землі довкола бракувало.

Називають її старожили (їх залишилось дуже мало) - «Бариня». Може, вона була дружиною того барина-пана Солохи, що заснував свій хутір?

Дуб Смерті

Уперше авторові цих рядків випало побачити його в 1961 році. Навчалася у сьомому класі і на літніх канікулах отримала від колгоспу путівку до піонертабору «Дружба».

Добиратися треба було до села Дібрівки (нині Великомихайлівка). Це далеченько, цілих 25 кілометрів .

Перед прибулими школярами-піонерами постав у всій красі Дібрівський ліс! Багато хто бачив його вперше і тому усе сприймалось, як величезне диво: клейкі стовбури сосен, запах хвої, пісок – по самі кісточки! Навіть мурашки тут були зовсім не такі, як у степу. Якісь крупнотілі і дуже спритні.

Поки влаштовувались, то дізнались, що буде багато екскурсій і походів. З піонервожатими мандруватимемо лісовими стежками, пробиратимемось скрізь хащі, підніматимемо щоранку прапор на мотузку на високій щоглі.

А ще сказали, що покажуть нам справжнісінький Дуб Смерті. Чогось тоді подумалось, що це буде кістляве дерево, схоже на Чахлика Невмирущого.

Той день настав. Піонерам розповіли, що цьому дубу близько трьохсот років. Його можна спробувати обняти і для цього треба підібрати з гурту дівчат і хлопців найбільш високих і довгоруких. Вистачить п’ятьох. Оце то Чахлик!

Обняти Дуб Смерті і при цьому не злякатися! Він же вісник потойбіччя!

Кора у дуба виявилась теплою, лагідною. Можна притулитись щокою і відчути, як у стовбурі пульсує сік…

Дуже полюбився усім велетень-дуб. Хотілось його намалювати, а потім привезти додому , показати рідним і друзям.