Том 2. Розділ 68. Дивна хвороба (частина ІІ)

Лі Цян Вей та Інь Ци відтягнули тіло грабіжника подалі від воріт, щоб воно не залишалося лежати посеред дороги.

Сяомін збиралася найти свою служницю, коли помітила Юаня.

Стоячи нерухомо, здавалося його не хвилювало все, що відбувалося навколо. Він навіть не кліпав. Його засмагле обличчя зблідло, немов він ось-ось мав втратити свідомість, а погляд застиг на власному домі.

Ще мить тому всередині нього палав гнів, і всі думки були лише про помсту за матінку, а тепер лише відсторонено дивився на свій дім. Після смерті вбивці, всередині нього немов щось зламалося.

Сяомін могла лише уявити, яку якій безвиході опинився хлопчик. Ще вчора в нього була родина, а сьогодні він залишився сам у великому небезпечному світі. Скільки думок могло терзати його… Що робити далі? Як жити? Певно він не знав відповідь на ці питання.

- Писарю Чень!

Сяомін озирнулася.

Мей Мей вийшла з невеликого приміщення, що слугувало родині кухнею, і квапливо підійшла до пані.

- Я перевірила продукти, однак нічого дивного не знайшла. Їжі небагато - переважно крупи та овочі, але всі вони неотруєні.

Сяомін кивнула, проте її погляд знову повернувся до хлопчика.

Вона підійшла до нього.

- Юаню…ходімо в дім. Ти маєш попрощатися зі своєю матінкою.

Відповіддю став лише спустошений погляд.

- Юаню?

Дівчина занепокоєно оглянула хлопчика: очі залишалися спрямованими кудись над нею, а обличчя настільки спустошеним, що Сяомін мимоволі відчула тривогу.

Кроки позаду змусили її розвернутися. Цян Вей разом з Інь Ци підійшли до них.

Побачивши стурбований погляд дівчини, він кинув швидкий погляд на хлопчину, а потім одразу відвів його на помічника.

- Інь Ци, повертайся до постоялого двору, візьми всіх наших людей. Перевірте околиці та дізнайтесь скільки сімей постраждало та що саме сталося. Ми чекатимемо вас тут.

- Так, інспекторе!

Кивнувши, помічник побіг так швидко, що ледь не впав на слизькій багнюці, яка залишилася після зливи.

Цян Вей почекав, поки той відійде й повернувся до Юаня. Присівши, щоб опинитися на одному рівні з очима хлопчини, він сказав:

- Юаню, ти не зможеш утікти від цього. Кажу як чоловік із власними шрамами…

Чоловік замовк. Він чудово знав, біль не зникне, якщо просто вдати, що його не існує.

Сумно видихнувши, додав: - Ходи, скажи останні слова матінці, сьогодні допоможемо з похованням.

Юань нарешті перевів на них сповнений болю погляд і кліпнув, немов отямився від сну.

Дівчина злегка нахмурилася, але Цян Вей лише усміхнувся до неї, прискоривши крок та промовив:

- Ходімо, він наздожене.

Та не встигли вони пройти й з десяток кроків, як позаду почувся рух. Хлопчик наздогнав їх. Промчавши повз, він першим забіг до будинку.

Сяомін і Цян Вей перезирнулися, а потім рушили слідом. Коли вони переступили поріг, Юань вже сидів навколішки перед тілом матінки.

Вони зупинилися біля входу до кімнати, не наважуючись порушити тишу.

Минуло декілька хвилин, та Юань не поворухнувся. Не було чутно ні схлипувань, ні важкого дихання. Його м’язи були напружені, а спина неприродньо рівною.

Войовниця бачила на скільки сильним був цей дванадцятирічний хлопчик, але вона хвилювалася, що таке стримування емоцій може зашкодити його здоров’ю.

- Інспекторе Лі, дайте мені хвилинку, - не витримавши попрохала вона.

Він перевів погляд з хлопчика на Сяомін, і без зайвих запитань кивнув.

- Добре. Я поки огляну тіла.

Цян Вей відійшов углиб будинку, залишивши дівчину.

На рух у кімнаті Юань ніяк не відреагував. Лише коли дівчина стала поруч, він підняв голову.

- Хочеш, я побуду поруч?

Юань кивнув.

Сяомін присіла біля нього, тихо сказавши:

- Якщо хочеш, плач. Плачуть в будь-якому віці.

Хлопчик стиснув у кулаки одяг і опустив голову, намагаючись приховати тремтіння губ.

- У цьому немає нічого соромного, - додала вона. - Сльози не сила й не слабкість, вони йдуть від самого твого серця. Смерть найжорстокіша річ у цьому світі, але твоя матінка навряд чи бажала, щоб ти довго горював.

Дівчина зітхнула, сама стримуючи сльози.

- Це…так несправедливо, - прошепотів Юань після тривалого мовчання. – Моя матінка…вона могла б вижити, але чому небеса вирішили забрати її!? Я не розумію, писарю Чень, чому так вийшло?

Сяомін подивилася на нього і раптом ніжно усміхнулася.

- Пробач Юаню, я не знаю.

Знову запанувала моторошна тиша.

Неочікувано пролунало тихе схлипування. Сльоза прокотилась худорлявим юним обличчям. Юань намагався витерти обличчя рукавом, але все було марним. Сльози знову і знову зривалися з вій, залишаючи на шкірі вологі сліди. Врешті він здався, просто закривши обличчя долонями.