Том 2. Розділ 57. Нескінченна петля І

У день жень першої декади другого осіннього місяця, за день до свята Цісі, Сяомін прокинулася ще до сходу сонця. Вона відчувала себе сповненою сил. Сидячи на м’якому ліжку, вона пригадала як сянчжань хотів їй щось сказати, але того разу вона була нездатна на розмову. Після роздумів, вона вирішила знайти Цян Вея.

Та оскільки ранок був тихим і маєток ще спав, Сяомін вирішила неквапливо привести до ладу свій зовнішній вигляд. Вона сіла перед невеличким бронзовим дзеркалом і поглянула на скуйовджений вигляд дівчини у відображенні. Розпущене волосся обрамляло її досі хворобливо-бліде обличчя, спадало на плечі й ковзало по простим бавовняним одежинам, у яких вона спала.

Сяомін не хотіла, щоб Цян Вей бачив її в такому вигляді. Вона розчесала волосся та зібрала його у звичний високий тугий вузол.

Після цього вона повільно підвелася, але перш ніж підійти до ширми, її погляд ковзнув убік на подарунок Цян Вея та пані Лі.

Світла накидка кольору блідого нефриту була перекинута через дерев’яну стійку біля стіни. Біла хутряна опушка спадала вниз, торкаючись щільного ворсистого шовку. Вишиті золотистою ниткою тонкі пір’їни виблискувати в тьмянову сяйві перших сонячних променів.

Сяомін затримала на ній погляд ще мить – і раптом шкірою відчула, немов Цян Вей знову мовчки накинув накидку на її плечі. Відмахнувшись від цих думок, вона врешті взяла своє темне вбрання й пішла переодягатися.

***

Сонце вже височіло над горизонтом, коли дівчина зупинилася перед дверима покоїв чоловіка. Піднявши руку щоб постукати, вона завмерла у ваганні.

- Якщо вирішила щось зробити, то навіщо сумніви? - почувся позаду жвавий голос генерала. 

Сяомін швидко розвернулася. Вона помітила як погляд Цян Вея зупинився на накидці й усмішка прикрасила його лице.

- Не розумію про які сумніви каже генерал, - спокійно відповіла дівчина. - Я прийшла до вас з проханням.

Цян Вей підійшов до дівчини й відчинив двері.

Увійшовши в кімнату, Сяомін повернулася обличчям до генерала для пояснення.

- Цікаво, яке до мене прохання? - поцікавився Цян Вей, жестом запропонувавши їй чай.

Знявши накидку, дівчина присіла за стіл.

- Я хочу зустрітися з сянчжанем і послухати, що він тоді хотів мені сказати.

Цян Вей повільно розлив ароматний чай у два горнятка та підвинув одне до Сяомін.

- Не варто без попередження приходити до маєтку сянчжаня. Вій завжди зайнятий, а зараз особливо.

- Чому?

- Я думав ти розумна...

Дівчина обурено поглянула на нього.

- Невже через розслідування замаху на моє життя? 

- Та можливо, найближчим часом він сам запросить тебе.

Сяомін була спантеличина. Вона хотіла вже щось сказати, але її перервав стукіт у двері.

Цян Вей відчинив. На порозі стояв Юнь, простягуючи вперед конверт.

- Пане Лі, посланець сянчжаня приніс для пані Сяомін листа.

Віддавши його Сяомін особисто в руки, Юнь швидко вибіг.

Дівчина дістала вдвічі складений папірець і прочитала:

«Прошу вас до опівдня з’явитися до маєтку сянчжана Ло Чженя для дачі свідчень в якості постраждалої сторони у справі навмисного нападу.»

Вона повільно повернула лист назад до конверту, й здивована розвернулася до Цян Вея.

- Я піду з тобою, - спокійно сказав він.

- Ось скажи, ти правда все розраховуєш наперед, чи тобі завжди щастить?

- Хто зна, - засміявся він.

Сяомін взяла горнятно та потягуючи випила теплий чай.

- М, дорогий…

- Хто? – незрозумівши перепитав Цян Вей.

- Чай… дорогий. Генерал має гарний смак.

***

Коли вони підійшли до воріт маєтку сянчжана, їх зустрів статний чоловік із зрізним поглядом і зброєю в руках. Він дав їм знак спинитися. Сяомін показала листа й пояснила, що її викликав сянчжан Ло Чжень.

Чоловік уважно вислухав, кивнув і перемовився декількома словами зі сторожею, що вартувала вхів до маєтку. Потім попрохав зачекати й зайшов у середину.

Незабаром він повернувся до них і завів у двір.

- Зачекайте тут, сянчжан Ло Чжень зараз до вас вийде, - сказав чоловік і пішов геть..

Через деякий час з маєтку вийшов запиханий чоловік років сорока, невисоко зросту, худорлявої статури й поставою людини, що служила у війську. Він був одягнений в офіційне вбрання чиновника: темне, стримане шовкове ханьфу без надмірного оздоблення вишивками було перехоплене широким поясом, з якого звисала нефритова печатка. Зібране волосся вкривала чорна шапка чиновника. Його обличчя було привітним, але погляд видавав  суворий норов.

Помітивши гостей, його очі засяяли.