Том 2. Розділ 61. Серце, що не знає спокою

Свято Цісі добігало кінця. На площі ще жевріло сяйво поодиноких ліхтарів, але більшість людей уже розійшлися по домівках. Десь удалині досі лунала музика, але її звук губився серед порожніх вулиць, а нічний вітер розвіював аромати диму та солодощів.

Сяомін і Цян Вей мовчки спустилися з балкона й рушили темною вулицею в бік маєтку пані Лі. Яскравий місяць повільно підіймався на небосхил, осяюючи все довкола. Вітер продовжував тихо гойдати паперові прикраси, граючись химерними тінями.

Генерал поглянув на дівчину, що з похмурим виразом йшла поруч. Між ними панувала тиша. Лише тупіт кроків відлунням відбивався від кам’яної дороги.

- Про що ти задумалася? – спитав він.

Дівчина знічено посміхнулася й вимовила всього три слова:

- Думаю про Лоян.

- А що не так з Лояном? – Здивувався Цян Вей. - Це шумне місто, туди стікається люд з усієї імперії, також приїздить багато торгівців - все ж, це столиця. Туди їдуть всі, хто шукає кращої долі.

-  Я ніколи там не була і боюся, що можу ненароком зганьбили тебе. Розумієш, у війську важливі лише мої здібності, а в Лояні багато правил, яких необхідно дотримуватися. До мене доходили чутки про твою «недобру» славу в столиці. Тому я хвилююся, що там ти будеш як на відкритій долоні, і ми, як твої люди, теж будемо під пильними поглядами.

- Не турбуйся щодо правил, я тобі все розповім коли ми прибудемо туди. Це не складно, просто намагайся стримувати свій норов і робити все, як скажу.

Сяомін розуміла, що Цян Вей сказав це намагаючись підтримати її, та розум немов казав: «просто не будь дурепою». Вона швидко відігнала цю думку, але десь в глибині душі, дещо обурилась.

Генерал потер руки та додав:

- Однак…думаю, мені знадобиться твоя допомога.

Очі дівчини округлилися від зацікавлення.

- У чому?

- Не хвилюйся, нічого незаконного, - поспішив додати він, ледь усміхнувшись. - Просто, коли я повернуся до Лояну, деякі люди стануть надто настирливими.

- Ви про принцесу? - припустила дівчина.

Кутки його губ ворухнулися.

- Так, - коротко відповів Цян Вей, дістаючи з карману складений лист.

- Сьогодні я отримав листа від Інь Ци. Він прийняв наказ імператора, як довірена особа.

- І що в ньому?

- Мене призначають військовим інспектором столичного округу.

Сяомін кілька секунд мовчала, осмислюючи почуте.

- Я не дуже добре знаю ієрархію в правничих колах. Що буде робити генерал?

- Розслідування, допити, перевірки генералів. Одним словом ритися в чужій брудній білизці, розкриваючи істину.

- І ти хочеш, щоб я тобі допомагала?

- Я зроблю тебе писарем. Дівчина з військовим досвідом і володінням зброєю здатна захистити себе, і за необхідності - мене, - пояснив він. - Але це буде лише прикриття.

- Я розумію, але чому я маю це робити?

- Думаю, це буде тобі корисним. У столичних архівах зберігаються старі справи, у тому числі військові. Без мене ти туди не потрапиш.

Сяомін розуміюче кивнула.

- Нажаль ми серед смертних, і на відмінну від магічного світу, тут жінка не може займати офіційно посаду. Міністри цього просто не допустять, тому для сторонніх ти будеш тією, хто просто веде записи. І ще, твоїм завданням буде супроводжувати мене на зустрічах та прийомах.

Дівчина стрималася, щоб не засміятися, уявивши, як принцеса переслідує генерала з намірами одружити на собі.

- Генерале…ви серйозно думаєте, що фокус з моїм супроводом зупинить закохану принцесу?

Цян Вей проігнорував її зауваження.

- Твої знання та навички потрібні мені, а мої зв’язки - тобі. Все інше будемо вирішувати по ситуації. Домовилися?

- Генерал досить…винахідливий, - зауважила дівчина. - Певно, ти вже давно все продумав. Не дивно, що тебе називають богом війни. У всьому маєш прихований умисел, у всьому маєш прихований сенс. Мені дуже далеко до тебе.

- Так що ти вирішила?

- Я допоможу тобі, - погодилась вона і додала: напарнику.

Між ними знову запала тиша, та вже не така важка. Сяомін ішла милуючись безлюдною вулицею.

- Цян Вею, знаєш чому я люблю ходити темними вулицями? - спитала дівчина, однак відразу збагнула, як безглуздо це прозвучало.

Питання здивувало Цян Вея, вона побачила це у виразі його обличчя.

- Ні. Чому?

Сяомін відчувала, що може довірити свої думки цьому чоловіку. Чому? Можливо їй аж так кортіло поділитися бодай з кимось своїми переживаннями, а можливо тому, що шукала підтримки у цього хоча й молодого, але такого мудрого чоловіка.

- Світло ліхтарів затьмарює сяйво зірок, ось чому. В темряві кожен стає тим, ким є насправді. Бути самим собою, не боячись бути засудженим суспільством - це чи не справжня воля? У цьому світі лише в темряві ти можеш бути справжнім. Як тільки ти починаєш діяти проти очікувань, ти відразу стає поганцем в очах інших, - вона зітхнула. - Особливо, якщо ти жінка…