Том 2. Розділ 52. Сімейна таємниця

Вийшовши з кімнати та зачинивши за собою двері, Сяомін сперлась на одвірок, переводячи дихання. Вона підняла погляд на блакитне небо та осіннє сонце. Після темної кімнати, сонячні промені здавалися настільки яскравими, що в неї заболіли очі.

Спустившись сходами вниз, вона помітила пані Лі, що спокійно сиділа в кріслі, немов очікуючи когось. На її обличчя кольору світлого меду падали промені, підсвічуючи тонкі риси жінки, роблячи її схожою на богиню. Легкий прохолодний вітерець ворушив краї її одягу, приносячи з саду аромат останніх квітів.

Почувши кроки, пані Лі підвела голову.

- О, Сяомін, ти довго там була, - тихо сказала жінка. – Я помітила, що ти вийшла в гарному настрої. У кімнаті Цян Вея сталося щось добре?

Дівчина знизала плечима.

- Я просто рада, що з Цян Веєм все гаразд.

Жінка усміхнулася.

- Не без твоїх зусиль, дівчинко.

В погляді дівчини промайнув подив, а губи здригнулися в усмішці. Пані Лі була спостережливою та мудрою жінкою, й відразу помітила легкий рум’янець, як її плечі опустилися, ніби з них зняли тягар.

- Сяомін, як же ти познайомилася з Цян Веєм?

Сяомін опустила погляд на горнятко чаю, дивлячись як на поверхні тремтить тонкий відблиск сонячного світла.

- Я…була воїном у прикордонному загоні, - тихо почала вона. – Ми часто виконували місії в місцях, де інші підрозділи зазнавали великих втрат. Я нічим не виділялася серед інших, виконувала накази, як і всі… Тому не дивно, що довгий час генерал Лі навіть не знав мого імені.

Пані Лі з цікавістю підняла на дівчину погляд.

- А коли дізнався?

Сяомін зробила глибокий вдих, ніби їй забракло повітря.

- В одній з битв, де наш загін потрапив у засідку. Ми тримали позиції, але ворог прорвав правий фланг. Я була найближче до генерала, коли його оточили.

Осінній вітер проніс перед дівчиною золотавий листок та опустив його на стіл. Сяомін простягнула руку, взяла його й почала розглядати.

- Допомагаючи йому відступати, я прийняла на себе стрілу, що адресувалася йому. Після цього, генерал запам’ятав моє ім’я і я стала одним з його командирів.

Пані Лі підперла щоку рукою, в її погляді промайнула тінь гордості.

- Отже, ти врятувала мого сина.

Сяомін, хвилюючись що пані Лі надумає зайвого, швидко заперечила:

- Я звичайний воїн, який лише виконував свій обов’язок. Будучи частиною загону Хубен, як я могла не захистити свого командуючого?

Дівчина нарешті випила майже охоловший чай.

- Воїн - авжеж, проте аж ніяк не звичайний, - пані Лі зміряла її поглядом. - Не кожен воїн ринеться під удар, ризикуючи втратити життя, щоб захистити свого командуючого. На це спроможні лише дуже віддані люди з хоробрим сердцем.

Дівчина подякувала пані за добрі слова. Зевршивши свою розповідь, Сяомін змовкла в сумніві, перш ніж запитати:

- Пані Лі… можна я запитаю? – нерішуче підвела погляд. - Я хочу краще дізнатися про генерала. Яким він був в дитинстві?

- В цьому немає нічого таємничого. Сяоху з дитинства був впертим.

- Впертим? – перепитала Сяомін.

- Так, що й старому Богу війни довелося б сперечатися не одну годину, щоб переконати його в будь чому, - поринула в спогади пані Лі. – А його характер… хм… Він з дитинства почав командувати своїми однолітками, наслідуючи свого батька.             

Сяомін ледь помітно усміхнулася.

- Змалку він був маленьким вихором. Постійно тягнувся до батькових мечів, змагань та, як не дивно, знань. Я інколи жартувала, що Небеса подарували мені не сина, а блискавку.

- Він мав важкий характер?

- Не важкий…запальний, - пані Лі зітхнула. – Він ріс впертим, але справедливим. У сім років він міг сперечатися навіть із наставниками, якщо бачив, що вони несправедливі до інших дітей. У дев’ять захищав молодших, навіть якщо мав неприємності через це. У дванадцять він уже тренувався до незмоги, намагаючись зрівнятися з батьком. 

Сяомін уважно слухала, відчуваючи певну близькістю до цього чоловіка.

- Дуже схоже на генерала, - зауважила дівчина. – Розкажіть, яким чином ви опинилися посеред цієї долини, в світі смертних?

- Він, юний небожитель, мав стати спадкоємцем трону Небесного царства, однак його доля змінила сплетіння небесних ниток. Після вбивства батька, його майбутнє стало не шляхом до трону, а дорогою битв заради виживання. Його юність перетворилася на загартування полум’ям та кров’ю, а замість престолу він отримав тавро вигнанця.

- Але що сталося?

- Цян Вею було 13 років, коли мого чоловіка, правителя Небесного клану, не стало. Нас вигнали з небес, мене лишили сил,  коли Цян Вей ринувся мене захищати, його було сильно поранено, пошкоджено мередіани, через що він досі не може тривало використовувати свої магічні сили, інакше це загрожуватиме його життю. А як відомо, влада не терпить слабкості.

- Ваш чоловік – почивший імператор Небесних? – вражено поцікавилася Сяомін.