Том 2. Розділ 54. Невдача та допомога

У мертвій тиші обвугленого лісу почувся м’який шурхіт кроків. З густої куряви з’явився чоловік. Сяомін різко розвернулася, спрямувавши на нього свій спис. Незнайомець не був схожий на вбивцю, але від його погляду у Сяомін похололо всередині.

Темні очі войовниці зблиснули блакитним сяйвом.

- Я бачу, ти здатна використовувати чари! Не хвилюйся, я нікому не скажу, - сказав  чоловік із жахливим виразом обличчя.

Сяомін слідкувала за ним, відчуваючи себе дещо спантеличиною. Та вона знала: коли люди кажуть, що нікому не розкажуть, - це найбільша у світі брехня! 

Не встигла дівчина спитати що йому треба від неї, як незнайомець оголив меч й кинувся на неї.

«Ви що, знущаетесь?! Невже люди в цьому світі все вирішуть лише кулаками? Чоловіче, я тут місто врятувала, так якого...?».

Перший удар був швидким. Сяомін ухилилася, відчувши як лезо просвистіло зовсім поруч з її шиєю. Вона відступила, ковзнувши мокрою травою.

- Чому ж не скористаєшся своєю силою? А, точно, ти виснажена, - мовив нападник, обходячи її півколом. – І це мені подобається.

У холодному погляді незнайомця не було ненависті. Для цього почуття в нього й приводу не мало бути. Дівчина вперше в цих місцях і не має тут ні ворогів, ні друзів. Ні, він дивився як переможець, який тріумфував від свого виграшу. І все рівно, якою була ціна. Зараз, стоячи перед цією людиною дівчина не могла зрозуміти те, що тут відбувається. Нехай зараз він удвічі сильніший за неї, але до чого ця зловтіха?

Він різко атакував, змінюючи ритм, і войовниця ледве встигла пригнутися. Ковзнула вбік, намагаючись тримати нападника перед  собою, але той, здавалося, був досвідченим воїном. Мить – і вона втратила його з поля зору.

«Ззаду!», - скомандувала собі дівчина, але було вже запізно.

Різкий біль спалахнув у попереку, коли лезо ворожого кинджалу розсікло її шкіру. Тепло крові миттєво розлилося під її темним одягом.

- Падлюка! - Сяомін ринулась вперед, ніби розгнівана кішка, бажаючи вчепитися йому в шию. Вона бажала залишити цього чоловіка в живих, щоб допитати й зрозуміти, навіщо він на неї напав.

Чоловік зробив крок назад, але її нігті все таки зачепили шкіру на його обличчі, залишивши глибоку криваву подряпину.

Усі її чуття зосередилися на нападнику. Сяомін відчула, як дрижить спис у неї в руці, як біль пронизує її власне тіло. Піт просягнув її халат. Висталені вперед руки тремтіли від натуги.

Навколо них, повільно розсіюючись, клубочився білий дим. Страх змінила холдна цікавість. Зараз, коли її життя опинилося під загрозою, в цю критичну мить вона відчувала лише одне: цікавість. Цікавість щодо того, чи залишиться вона живою, чи спалить себе зсередини залишками своєї ж магії або отримає інші пошкодження.

- Досить цих ігор.

Спис знову зійшовся з мечем. Дзвін металу об твердий лід заполонили узлісся. Вони билися ще декілька секунд, але вона швидко втомилася. Сяомін почувала себе так, неначе б’ється втричі повільніше, ніж звичайно. Ногами вона працювала без форм чи техніки, а замахи ставали все хаотичнішими і менш захищеними.

 Войовниця намагалася швидше завершити бій. Вона нанесла ще декілька ударів, змусивши суперника впасти на коліна.

У неї більше не залишилося сил. Це мав бути останній удар.

- Іди до дідька!

Очі небожительки спалахнули лютим вогнем. Вона просичала останнє слово так, мовби воно обпікало їй язик.

*Бах!*

Останій удар списом прийшовся на сконю чоловіка й той впав без тями.

Першим її побудженням було взяти і вбити нападника, та холодний розум спрацював швидше, й вона просто одним ударом позбавила його свідомості. Якби вона його вбила, це б нічим не допомогло. Його смерть не дала б їй інформацію, навіщо він так вчинив. Вона чудово знала це, але їй все ж хотілося його вбити. Вона була розлючена й жадала помсти. Але це було лише перше відчуття, яке швидко переросло в жах. Було щось чуже в її поведінці. Сяомін намагалася придушити ці почуття. В цей момент вона не впізнавала себе. Зазвичай вона була холоднокровною, з холодним розумом і могла легко зупинитися, але після використання магії Льодяного лотоса, їй стало складніше контролювати свої дії. І це її занепокоїло.

Сяомін вдарила списом у землю, й той розсипався на тисячі льодяних піщинок, розчинившись у повітрі.

Молода небожителька нікому не показувала наскільки погано себе почуває, вправно обманюючи всіх. Та зараз, коли вона була одна, а злодій був без тями, дівчина здалася. Вона заплющила очі, і нахмуривши брови просто опустилася на землю, оповита курявою, що підіймалася від щойно погашеної пожежі. Пустотливий вітерець грав її волоссям.

Через якийсь час, Сяомін почула повільні кроки, що наближалися до неї, а через мить над нею нависла тінь. Хтось стояв над нею заслоняючи сонце. Дівчина повільно розплющила очі. Знайома фігура, зі срібним змієм по кутках чорного довгого халату. Молодий чоловік височів на нею, немов гора над річкою, а його накидка тріпотіла на вітру. Він склав руки на грудях і злегка схилився над дівчиною, аби їхні очі були на одному рівні.