Том 2. Розділ 51. Сад дзеркальної води

Чень Сяомін колись десь прочитала про шлях небожителів серед людей, що небожитель, зробивши крок у світ смертних, має пам’ятати: кожний вчинок людини керується не силою, а слабкістю. Однак, за роки життя серед людей, вона зрозуміла: за бажанням, страхом чи відчайдушністю стоїть рішення – і саме рішення визначає людину. У війську вона бачила тих, хто прикривався безсиллям, щоб чинити зло, і бачила тих, хто, тремтячи від страху, все одно підіймався, стаючи сильнішим.

Тож Сяомін перестала сприймати людську слабкість як виправдання. Навпаки, вона обрала свою стратегію:«правосуддя пом’якшувати милосердям, правду змішувати з брехнею заради досягнення великих цілей».

Пані Лі бачучи пригніченість дівчини, вирішила її підбадьорити:

- Пробач цим людям. Багатолітнє занепокоїння тим, що пророкують зірки та страх перед божественним втручанням роблять їх упередженими. Кожен чужинець, що з’являється в нашому селищі несез агрозу, тому вони так зреагували на вашу появу. Нещодавно зірки вказали, що прийдуть посланці нового світу, але ніхто не очікував, щоцебуде Цян Вей з побратимом. 

Пані Лі йшла поруч, її спокій – мов тепла ковдра огортав Сяомін.

- Люба, тобі теж потрібно відпочити й обробити свої рани. Юнь тебе проведе до кімнати. Доречі, в цій суматосі я так і не встигла представитися. Я Лі Шухуа – мама генерала Лі Цян Вея.

До них біг хлопчина, на вигляд років п’ятнадцяти, худорлявий з великими сяючими очима. Жінка посміхнено вказала рукою шлях і швидкими кроками повернулася до будинку. Сяомін на мить затримала погляд на витонченій постаті пані Лі та рушила за Юнем.

Двір, що відкрився перед нею тихою зеленою улоговиною. Декілька кам’яних ліхтарів світилися м’яким золотавим сяйвом, а молодий місяць покривав срібним блиском кам’яну стежину, що вела на протилежну сторону маєтку. Вони наблизилися до будівлі й Сяомін помітила освітлене вікно, за паперовими панелями якого метушилися тіні та лунали приглушені голоси.

На мить вона зупинилася, схвильовано прислухаючись і почувши тихе «загрози життю немає», нарешті змогла нормально видихнути й рушила далі.

Після близько п’яти хвилин спіткань у напівтемряві на вологому камінні, вони зупинилися.

- Пані, ми прийшли.

Сяомін відчинила двері й відчула, як її огорнув потік теплого повіртя.

- Юнь, зажди, - гукнула дівчина, що бігла за ними, несучи в руці відро в якому парувала рідина та згорток тканини.

Всі троє зайшли до кімнати. Служниця запалила свічки, поставила на низький дерев’яний столик мису й узявши відро, налила в неї теплої води.

- Гаряча вода для пані, щоб обмитися перед сном, - вклонилася служниця, простягнувши пані чистий рушник.

Сяомін посміхнулася.

- Дякую, не потрібно мені кланятися, я не твоя господиня, - сказала вона приймаючи рушник.

- І ось, - служниця дістала з карману маленьку баночку блакитного кольору віддала її гості. - Пані Лі також передала вам цю лікувальну мазь для ваших ран. Вона змінає біль та прискорює загоєння.

Сяомін торкнулася своїх зболілих плечей і передпліч. Лише зараз вона зрозуміла, на скільки в неї все болить.

- Переказуй пані Лі мою вдячність, - тихо сказала вона.

Юнь тим часов запалив пахощі, наповнивши повітря глибоким ароматом

- Ці пахощі дозволять вам міцно спати всю ніч і відновити ваші сили.

Служниця схвильовано зойкнула, ніби щось забула.

- Пані, зачекайте трішки, я швидко принесу вам їжу та одяг щоб перевдягнутися.

Коли вони пішли, у кімнаті залишилося лише м’яке сяйво свічок, танець тонкого диму та шелест саду з-за вікна.

Сяомін умочила рушник у теплу воду, провела по обличчю, шиї, руках. Тіло було ніби чуже. Та вперше за довгий час вона відчула, що може зупинитися й видихнути.

Хвилин через десять запихана служниця принесла їй теплої їжі та складений одяг, вклонилася й зникла в темряві ночі.

Сяомін обтерлася та нанесла ліки на порізи та синці до яких могла дотягнутися та одягла чистий одяг. Вона не їла майже добу, тому швидко з’їла всю вечерю, до останньої крихти.

Очі войовниці заплющувалися. Вона повільно лягла на ліжко. М’яка ковдра огорнула її, тонкий димок пахощів тягнувся догори, мов срібна нитка, пов’язуючи землею з небесами.

Вона заплющила очі. А в голові знову і знову прокручувалися всі події минулого дня.

«Безглуздо. Треба нарешті відпочити», - зупинила себе дівчина.

Пройшла чверть години, як її нарешті тіло здалося. Прохолода мазі розтікалася шкірою, проникаючи в рани і заспокоюючи їх біль. Нічний вітер приносив заколисуюче шелестіння листя з саду.

Вона поринула в глибокий сон.

Цього разу Сяомін спала дещодовше, ніж звичайно. Дівчині навіть наснився сон, у якому вона билася проти короля демонів. Вінбувжорстоким та тиранічним. Вона направила меч йому в голову та різко підняла обличчя. Насправді обличчя перед нею було лицем її батька. 

Меч у руці Сяомін впав, видавши характерний металевий лязкіт.