Том 1. Розділ 47. Шепіт криги й мороку І

Кроки звучно відлунювали під склепіннями підземної порожнечі. Двоє небожителів повільно просувалися вперед вузьким тунелем. Сяомін ніби повернулася в той час, коли вона з батьком долали шлях до льодяного лотоса.

Задушливий аромат плісняви та вологого каміння укладнював дихання, посилюючи відчуття втоми.

Кроки звучно відлунювали під склепіннями підземної порожнечі. Вузький, сирий прохід шахти поступово розширювався, й перед Сяомін та Цян Веєм відкрилося просторе, подібне до купола, приміщення, виточене часом і водою в глибині скелі. Десь вгорі над ними ледь чутно шурхотів протяг – єдине нагадування про те, що нам ними все ще існує живий світ.

- Тут занадто тихо… - прошепотіла Сяомін, вивляючись в темні арки інших тунелей, що відгалуджувалися по той бік приміщення.

- І занадто відкрито, - похмуро додав Цян Вей, а його вільна рука вже лежала на руків’ї меча.

Неочікувано, з темряви одного з бічних тунелей з’явилася фігура. Видовжена худа тінь, що сяяла у вогні палаючого факелу, загрозливо просувалася до зали.

- Гадське людське тіло…Чому в цього смертного такий поганий зір у сутінках?!

Неприємний скрегіт чоловічого голоса розлетівся шахтою.

Сяйво вогню заполонило простіл. Бронзові пластини, вбудовані в стіни, розповсюдили сяйво залою. З темряви вирилун кам’яні стіни, що зростали вгору на десятки метрів і блищали в напівтемряві, вкриті вологими крихтами вугілля та прожилинами гірського кришталю.Зі стелі звисали вапнякові кристали, з яких крапала вода.      

Сяомін та Цян Вей вийшли з темряви. Їх погляди були прикуті до фігури в дальній стороні зали. Мо Юнь неначе виростав з самої темряви, тонка усмішка на його обличчі не віщувала нічого доброго.

Мо Юнь неквапливо постав перед небожителями у вяйві дзеркал. Повернувшись до небожительки, його очі заблищали. Він дивився на Сяомін так, як дивиться майстер на безцінний артефакт. З благоговінням. З нетерпінням.

Цян Вей стояв поруч, готовий захистити її. Очі Мо Юня звузилися. Він не заздрив, ні – він знав ціну прихильності. Він сам кохав. Він сам втрачав. І тепер саме прихильність один до одного цих  двох, була ключем у його плані.

«Сяомін - ти сильна. Але я знаю як зламати тебе. Цікаво, що буде якщо відняти генерала у тебе? – Мо Юнь усміхнувся ширше, його, й без того не молоде обличчя, вкрилося глибокими зморшками. – Все велике будується з болю, і не важливо чий це біль ».

Дзвін металу розсік простір. Товсті, вкриті іржою ланцюги, блискавично наближалися до Цян Вея. Генерал відпустив руку Сяомін і відштовхнув її в сторону. А сам вихопив меч та намагався блокувати наближення шматків старого металу.

- Ти все ще маєш надію, що зможеш захистити Сяомін? – моторошно засміявся Мо Юнь. – Вона приречена.   

Сяомін почала допомагати генералу відбувати атаки з іншої сторони. Один з ланцюгів по команді Мо Юня швидко огорнув дівчину та відтягнув до Мо Юня. Чоловік схопив її на плече та приставив кинжал до тендітної шиї.

- Зупинись, генерале, інакше ця м’яка дівоча шкіра вкриється огидним розрізом.

Скориставшись тии, що Цян Вей відволікся, ланцюги обвили міцні руки генерала Лі, закріпившись на його кистях кайданками, й притягнули до кам’яної стіни.

- Ти дуже сміливий генерал, і відданий цій дівчині.Але не дуже мудрий. Ти маєш знати, що з тобою, чи без тебе, сьогодні ця небожителька втратить свої сили.

Мо Юнь розвернувся до Сяомін. Краплі поту стікали по

- У тебе є лише два шляхи. Перший із них - добровільно віддати мені свою силу, а другий...

Демон не договорив і просто поглянув на небожительку. Певна річ, Сяомін не бажали обирати перший шлях, тому вона спитала:

- Який другий?

-Другий шлях дуже простий... - сказав демон та лихо усміхнувся. - До нього приходять всі живі істоти.Ти помреш будь-якою смертю, якою забажаєш, і твій любий генерал не зможе тебе врятувати.

- Серйозно? Мо Юнь, ти маєш бути одним з могутніх демонічних генералів, щоб перемогти мене.

В очах Сяомін промайнуло слабке ціанове сяйво.

-Так що ти обереш? – запитав Мо Юнь, крізь зціплені зуби.

Сяомін не відповіла. Вона ледь могла впоратися з собою, її серце, здавалося, розривалося на частини.Дівчина не могла зрозуміти, чому Цян Вей, такий чудовий воїн, не боровся, а просто піддався Мо Юню.Він так впевнено обіцяв їй, що сьогодні ніхто з них не загине, що Сяомін не мала сумніву, він мав свій план. Але яку мету він переслідував? Що вона має зробити щоб допомогти йому?

- Я не знаю, як можливо те, що силою льодяного лотоса заволоділо таке незграбне, слабке дівчисько, але я виправлю цю безглузду помилку.

Сяомін не починала своє життя як носій стародавньої сили, але врешті решт стала тою, ким стала. Вона була воїтелькою, вона сама обрала цей шлях, щоб захитити тих, кого любила.

- Зачекай, спочатку поясни мені, навіщо тобі моя сила?

- Дивне питання. Зараз, у епоху «Південних та піднічних династій»– епоху смут та напруженої боротьби, епоха вторгнення кочівників, коли неможна знати, що принесе завтрашній день, люди часто моляться богам. Та вони не розуміють, що богам немає до них справи. Всі ці війни підпитують демонів та злих духів, роблячи їх сильнішими й даючи можливість вирватися зі своєї вічної в’язниці.