Том 1. Розділ 39. Ніч перед світанком

Сяомін шкірою відчувала, як від настоятеля Ху Ши віяло таємничістю, коли він відійшов до старої полички. Повернувся він, тримаючи в руках тканинний сувій. Сівши навпроти дівчини, він простягнув їй згорток. Сяомін почала обережно розгортати тканину та поглянула на малюнок.

- Впізнаєш, хто це? – повільно спитав настоятель.

Сяомін здавалася спантеличеною.

- Невже... 

З сувою на неї дивився гарний молодий чоловік з темним волоссям кольору воронячого крила.

- Так, це твій батько. Коли побачив тебе в саду, я ніби побачив його.

Дівчина розгорнула сувій до кінця й з нього щось випало. Трохи розгублена Сяомін підвілася. На підлозі нічого не було.

Настоятель занурив руку до карману, дістав лист та простягнув його дівчині.

- Що це?

- Це лист від Лівея. Десять років тому отримав. Читай.

Небожителька відклала портрет у сторону і прийняла лист з рук настоятеля Ху Ши. Вона зламала печатку та розгорнувши лист почала уважно читати:

«Моя люба Сяомін.

Якщо ти читаєш ці рядки, значить, мене більше немає поряд з тобою. Пробач, що я не зміг бути для тебе таким батьком, яким хотів би. Я не можу розказати всього, але знай: все, що я робив, було заради вашого з мамою та Мен-яо захисту.

Моє завдання привело мене до місця, де сяйво зірок торкається самих високих гір. Там, серед вічного льоду та вітрів, я знайшов те, що шукав, - і тих, кого повинен був боятися. На цій горі я зустрівся зі зрадою, яку неможливо пробачити, і з ворогами, чия темрява загрожує всьому, що нам дорого.

Я зіткнувся з тим, кому довіряв, і через це втратив більше, ніж можливо витримати. Той, хто був нашим союзником, тепер обернувся проти нас. Але його шлях – це шлях руйнування. Я знаю, що ти вирушиш на мої пошуки, тому маєш бути сильною та обачливою. Той, хто зрадив мене, може опинитися ближче, ніж ти думаєш.

Але знай: у храмі, вкритому снігами, приховані відповіді, які допоможуть тобі завершити розпочате мною завдання. Твоя сила – ключ до таємниці.

Пам’ятай: справжня сила у твоєму серці, а не в крові. Шукай істину в тінях минулого і світлі лотоса.

Я завжди поруч з тобою, моя Сяомін.

З любов’ю,

Твій батько Чень Лівей»

Сяомін склала назад лист. Вони задихалася у своїй свідомості. Сльози стікали по її щоках, а на обличчі застигла маска справжньої люті, а тіні вилися від стін по обидва боки від неї, зависаючи в повітрі.

Погляд настоятеля перехопив Сяомін, його темні чорні очі спалахують від тривоги на довше ніж на мілісекунду, і перш ніж він починає говорити, гаснуть факели. Все довкола занурилося в темряву і лише блакитні магічні символи тьмяно сяяли на стінах.

З вуст дівчини вирвався дурнуватий сміх.

«Що ж, батьку, ти хочеш щоб я тримала дистанцію зі смертними? Але це те, на що я не можу погодитись, та обіцяю, я буду обережною. І скажи мені, що це за гора така...?».

Сяомін витегла обличчя та заспокоїлася. Вона чула як настоятель встав та відійшов у сторону. Вона примружила очі.

- Що сталося?

- Факели згасли. Ти часом не вмієш зводити сіяючі сфери?

- Ні, не вмію.

- Шкода, - м’яко відповів чоловік.

Настоятель промовив декілька фраз на невідомій Сяомін мові. Відразу після цього у повітрі виникли сяючі сфери, ті самі, які супроводжували дівчину біля магічного клену. Приміщення наповнилося яскравим золотавим сяйвом.

Очі Сяомін розширилися. Вона простягнула руку до однієї зі сфер, але та різко змінила напрямок оминувши перепону, неначе жива істота.

Настоятель ступає крок уперед та повертає портрет Чень Лівея на полицю. Дівчина перевела погляд на настоятеля Ху Ши. Зараз у сяйві сфер вона могла краще його роздивитися.

Небожитель у минулому, Ху Ши володів особливою граціозністю та неквапливістю та мав світло-коричневу шкіру, що яскраво виділяло його на фоні інших. Його округле обличчя красувався шрам на підборідді, а вузькі темно-карі очі відсторонено споглядали простір.

- Ви знали мого батька? – повільно спитала Сяомін.

- Так.

- Він мені ніколи про вас не розповідав. Та здається він вам довіряв, оскільки залишив цей лист.

Настоятель посміхнувся. В його погляди читалась втома, така глибока, що здавалось, вона тягнулась крізь століття. Нарешті він заговорив, його голос був тихим та вповненим смутку.

- Війна нас навчила цінувати навіть те, що колись для нас не мало ніякого значення. Ми були друзями. Твій батько надав неоціненну допомогу моїй сім’ї, коли ми були в Небесному царстві, а тоді допоміг сховатись тут, стати настоятелем цього храму та охороняти священний артефакт.

У Сяомін аж серце у грудях стрибнуло.

- Нічого іншого від мого батька не можна було і очікувати. Я можу спитати, де ваша сім’я? Чому ви тут самі.