Розділ 37. Монастир загублених душ

Монахи допомогли воїнам розташуватись у гостьових кімнатах. У цей час Сяомін попрохала показати їй зовнішні приміщення та територію монастиря, щоб зрозуміти рівень його захищеності.

Високі стіни та оточуючі скелі давали непоганий захист, та все ж довкола будівлі монастирю росло багато високих дерев з розгалуженою системою гілок, що додавало можливості будь-якому майстру бойових мистецтв з легкістю забратись в середину.

Оглядаючи довколишні території, Сяомін зупинилась перед кам’яними сходами. Близько п’ятидесяти вирізьблених у скелі сходів вели вниз, до невеличкого прихованого від усіх внутрішнього саду.

- На скільки старий ваш настоятель? – Запитала дівчина у монаха, коли вони спускались донизу.

- Ніхто з нас не знає скільки років настоятелю, але ходять легенди, що він тут з самого заснування монастиря. А це не менше семидесяти років.

- Близько семи десяти років? У такому випадку цікаво, скільки йому було, коли він потрапив сюди? 

Молодий монах нічого не відповів. Дівчина більше нічого не розпитувала.

Залишивши монаха чекати біля сходів, Сяомін оглянула територію саду. Сам сад, як і територія храму був обгорожений довстою стіною, вздовж якої розташовувались невеличкі приміщення, схоже службового призначення. Виходу назовні тут не було, лише перехів у інші будівлі. Якщо нападники застануть монахів тут, їм відступати буде нікуди.

Старі дерева кидали тіні на безлюдні стежки. Звук вітру та здвін дзвіночків зливались у єдиний звук, наповнюючи це місце відчуттям умиротворіння та вічності.

Посеред території саду із землі високо в небо здіймався розлогий прадавній клен. Це було найбільше дерево з усіх, що дівчина бачила у своєму житті:  його стовбур був неймовірно широким, з корою, рел’єф якої нагадував стародавні письмена, що світилися слабким золотавим сяйвом у вечірніх сутінках; його гілки нависали над невеличкою водоймою, води якої виглядали такими прозорими, ніби його живила джерельна вода; йоко коріння простягалось далеко під землею, ніби поглинаючи саму магію цього світу та його глибинні сили.

Сяомін підійшла ближче до величного дерева, чим наполохала птаха і той з криками здійнявся у височинь. Дівчині дещо здалося дивним: листя … воно було незвичайним. Придивившись уважніше, вона помітила, що крізь листя проходила якась енергія, видима лиша у сонячному сяйві. Ця енергія протікала по прожилкам кожного листка та поверталась назад.

Небожителька звернула увагу, що це та сама енергія, яку вона відчула раніше, на галявині.

Сонце швидко опускалось до горизонту, створюючи сяйво осінніх барв.

Сяомін дуже кортіло розпитати монаха про ці магічні потоки та вона сумнівалась, що цей юнак знає бодай щось важливе.

«Хоча, якщо потоки енергії здатні споглядати лише істоти з магічних світів, то цей хлопчина скоріш за все вирішить, ніби я з’їхала з глузду, - подумала Сяомін і відкинула ідею з розмовою. – Маю надію, що настоятель монастирю відповість на мої питання».

- Пані, будьте обережні! Не підходьте ближче! - гукнув молодий монах. – Це дерево володіє магічною душею, рідко хто може наблизитись до нього й не постраждати.

Сяомін не була ідіоткою, тому кивнувши відступила на декілька кроків назад.

- Але чому?

Юнак знизав плечима.

- Ніхто з нас, крім настоятеля, не може наблизитись до дерева. Власне я сам тільки раз порушив застереження й відчув як у мене в животі почала вирувати нудота, а все довкола відчувалося набагато потужніше: полум’я, злоба, світло, що випалювало очі, доводячи до тимчасового засліплення.

- У такому випадку, дякую за застереження, - посміхнулася Сяомін. – А що з його листям?

- Листя клену змінюють колір у залежності від часу доби та сезону: вранці вони золотаво-помаранчеві, ніби вбирають у себе перші промені, а ввечері стають багряними й переливаються сріблом у місячному сяйві. А восени кожен опавший листок здатен зберігти крихітну долю магії, яку можна використати для створення зілля та ліків.  В центрі стволу цього дерева прихована серцевина, наповнена чистою, першородною магією.

- Дивовижно! – захоплено мовила Сяомін.

- До того ж, інколи з крони дерева можна побачити слабкі спалахи сяючих вогнів  - це прояв загублених душ, які захищають клен.

- Загублені душі?

- Це дерево неначе магніт притягує душі тих, хто поклав своє життя захищаючи світло, однак не знайшов свого місця серед небожителів. Тому це місце ще називають «Монастир загублених душ», - розтлумачив монах.

Дівчина з розумінням кивнула. Якби вона зараз не бачила все своїми очима, подумала б що це просто чергова казочка для відлякування смертних.

-  Легенди кажуть, що дерево з’єднує світ людей з іншими вимірами. Його сила настільки велика. Що здатна повпливати на хід часу та просторові потоки. А ті, хто достатньо сміливий, може звернутись до клена з проханням, але ціна буде достатньо високою. Це дерево завжди відчуває наміри тих, хто до нього звертається, й лише чистий серцем може скористатись його силою.

- Я хотіла б поговорити з настоятелем, відразу як він повернеться до монастирю. Я ще ніколи не зустрічала…