Розділ 36. Не плач - інакше ворог буде сміятися.

Не зважаючи на те, що Сяомін була небожителькою, окрім володіння магії, від смертних вона нічим не відрізнялась. Більше того, протистояння її вроджених сил та стародавньої магії у середині дівчини робили її настільки емоційно чутливою, що вона була готова сісти й розридатись просто тут на місці. Та вона не могла собі цього дозволити. Силою волі вона створила ореол байдужості довкола себе, ніхто б навіть не зрозумів, що в неї на душі. В її житті цей захист для неї надійніше, ніж будь що інше.

«Не плач – інакше ворог буде сміятись», - ці слова батька не раз допомагали їй пережити скрутні моменти, що постійно траплялися з нею у смертному світі.

Сяомін відтягнула Інь Ци в сторону, подалі від водойми. І наказала теж саме зробити іншим. Все ж, вона не хотіла втратити воїнів через пастку природи.

- Що будемо робити з тілами цих померлих? Ми не можемо їх просто залишити лежати тут та додавати отрути цьому місцю, - спитала Сяомін у Інь Ци.

- А що ми можемо зробити? Їх надто багато, ми навіть не взмозі вирити таку велику могилу. Нам просто нічим це зробити, - розводячи руками відповів Інь Ци.

Інь Ци поглянув на дівчину. Його вразив її сталевий погляд та безпристрасне обличчя, коли вона дивилась на всі ці тіла. Перед ним стояла не молода своєвольна красуня, якою дівчина була в маєтку Лі, він бачив її справжню: серйозну, жорстоку і в той же час благородну. Незважаючи на молодий вік, здавалось, вона пізнала всю важкість земного життя. Він - воїн, який пройшов безліч битв, і навіть йому було важко дивитись на це, а вона…  

«Ця дівчина... Вона завжди погоджується на словах, а коли не бере зброю до рук, виглядає м'якою та гарно вихованою, але в результаті робить усе по своєму. Я завжди мав справу з дівчатами, що подібні до маленьких овечок: білих та пухнастих, але вона інша. І від неї в мене мурашки по шкірі. В результаті виходить, що Сяомін більше схожа на маленьку тигрицю, що здатна будь-кому роздряпати обличчя».

Але Інь Ци знав, що на відмінну від нього, Цян Вей надасть перевагу маленькій тигриці, ніж будь-якій пухнастій овечці.

Войовниця мовчки озирнулася довкола. Запанувала тиша. Було чутно лише потріскування гілок під ногами воїнів та шурхотіння крил воронів, що густо покрили верхівки дерев, патрулюючи свою майбутню вечерю. У вологому повітрі стояв жахливий запах мертвої плоті, а плескіт води в озері не здавався таким вже й мелодійним.

 Тишу розрізали слова травника Тао.

- Вони тут довго не залежаться, - сказав він, погладжуючи свою сплутану бороду.

- Чому це? – запитав Інь Ци.

Сяомін поглянула на травника повними розуміння очима.

- Дикі тварини…

- Так, командире. Хижаки швидко знайдуть здобич, що сама до них завітала. Саме тому ми маємо швидше покинути це місце.

- Мм… - лише протягнула командир Чень, погоджуючись з травником.

Дорога пішла підніматись у гору. Ліс вздовж неї був не таким густим і чагарники не перегороджували шлях. Поступово дорога ставала кам’янистою, допоки частки обваленої скелі остаточно не перекрили шлях, змусивши воїнів піти в обхід.

Сяомін йшла попереду. Вона вже дещо втомилася від тривалої ходьби, а її кроки були неспішними, ніби вона не хвилювалась, що станеться далі. Але не від того, що дівчина була так впевнена у власних силах, а тому, що вона точно знала, що її супротивники були хазяївами положення. В такому разі, який сенс зараз нервувати?

Попереду виднілася вершина гори, за величиною більше схожа на величезний холм та все ж, вона застилала весь горизонт. Її вершина була настільки чорною, ніби сонячні промені ніколи не торкались її поверхні.

Обхідним шляхом було важко взбиратись. Взуття сковзалось на вологому камінні, а рослинність била в обличчя. Час від часу воїни клинками зносили нижні вітки дерев. На щастя, Сяомін не була такою високою. Вони йшли близько чверті години, перш ніж вибратись на відкриту місцевість.

Кам’яні скелі виринали із-під землі, стоячи немов величні велетні й оберігаючи таємниці цих місць. Між скель розташувались порослі мохом та мілкою лісовою рослинністю кам’яні сходи. Вони вели високо вгору і губились у глибині кам’яного лісу. І хоча шлях вів далі, Сяомін зупинилась тут і підійшла ближче.

«У цих місцях немає жодного людського житла, так звідки ці сходи?»

- Це мабуть шлях до того самого забутого храму? – звернулась вона до травника.

- Саме так, - відказав старий провідник. Наши предки поступали дуже мудро, будуючи святині на височинах, подалі від низовин і сирості.

Сяомін гмикнула, ніби їй у голову прийшла чудова ідея.

- Командире Інь Ци, як ти дивишся на те, щоб навідатись до святині?

Інь Ци запитально поглянув на дівчину.

- Це ж жарт був? – невпевнено засміявся він.

Інь Ци було складно зрозуміти Сяомін. вловив суворий погляд дівчини, який ніби казав: «я знаю, що я роблю».

- Не жарт…Ми вже майже у цілі, ще трохи й час повертатись назад. Навіщо нам зходити зі шляху?

- Ну, командире, - повільно мовила Сяомін, забезпечуючи собі секунду-дві на впорядкування думок. – Почасти через те, що наш шлях пролягає повз старовинну обитель духів і пройти повз неї неможливо. Почасти через те, що ми всі втомились і там ми зможемо перевести подих.