Розділ 34. Таємниця Чорного лісу І

Фортеця Гуаньду

Світанковий ранок у кінці вересня в Гуаньду та його околицях був оповитий туманом. Ранні сонячні промені пробивались крізь сіру димку. То тут, то там виринали карнизи павільйонів та будинків, що виступали на різній висоті. Час від часу крізь туман проступали кути будинків. Покрівельні плитки, білі стіни, вапнякові провулки, іноді широкі, а іноді вузькі. Інколи далеко, інколи близько, утворюючи захопливі картини.

Двоє людей неспішно залишали маєток Лі.

- Командире Чень, наші люди готові й очікують нашого прибуття.

- Чудово, - пролунав холодний голос Сяомін.

З-під натягнутого на очі капюшону було видно лише тонкий прямий ніс та пітиснуті губи дівчини. В її обліку відчувалась сила та двердий характер.

Дівчина нічого більше не казала, лише вскинула голову та поглянула вдалечінь, вдивляючись крізь застилаючий очі туман. Після війни вона нечасто залишала Гуаньду. Не мала для цього причин, та й навколишні місця зберігали занадто багато неприємних спогадів. Занадто багато душ тут полягло.

За східними воротами їх чекав невеличкий загін легкої кінниці. Загін був майже непримітний. Солдати були одягнені у стандартний темно-синій одяг, а за їх спинами висіли мечі, загорнуті у звичайну тонку тканину. Вони їхали на звичайних конях, щоб не привертати зайвої уваги. На перший погляд можна були прийняти їх за міську охорону, але якщо придивитись уважніше, можна було відчути невимовну силу та мужність, яку вони випромінювали, змушуючи людей здригнутись.

Через декілька годин вони досягли обумовленого місця зустрічі. На околиці селища, поблизу лісу, під сірим небом стояв і чекав провідник. 

Підійшовши до межі зеленого лісу загін зупинився. Вершники спішились та підійшли ближче, щоб отримати вказівки від командира.

Коли Чень Сяомін залишала сідло, кобила стала дибки, шалено забрикалась й повалила солдатів на землю. Відтак розвернулася й помчала назад, подалі від лісу, неначе за нею демони гнались. Один з воїнів швидко застрибнув на свого коня та зміг повернути біглянку.

- Вітаю. Я вже вас зачекався, думав ви передумали сунути ніс у ці дебрі.

Чоловік хрипко зареготав. Він з першої зустрічі нагадував Сяомін лиса: мав вузькі плечі, дрібні зуби, вузькі хитрі очі та летку посмішку.

- Травнику Тао, - кивнула дівчина, підходячи ближче.

- Отакої, сьогодні ви в повній бойовій готовності, - ляснув він у долоні, а тоді обвів пальцем всіх воїнів та зупинився на командуючих. – Тепер ви двоє більше схожі на командирів.

- Та невже? – сказав Інь Ци.

Сяомін штрикнула його ліктем:

- Цить.

Коли травник Тао вишкірився, дівчина розвернулась на опалому жовто-коричневому листі, аби поглянути на воїнів.

- Введіть мене в курс вашої подорожі, - сказав він.

- Нас цікавлять система печер, що знаходяться на цих територіях, - діловито махнув рукою Інь Ци.

Командири не надто вдавались у подробиці, а травник не бажав мати зайвої справи з цими двома. Це влаштовувало обидві сторони.

- Що ж, нас чекає довгий шлях. Він пролягатиме через болота, тому все, що створює зайвий баласт та коней доведеться залишити там, де я скажу.

Інь Ци та Сяомін обмінялся довгими багатозначними поглядами.

Побачивши вагання на обличчях воїнів, травник додав:

- Грунти тут ненадійні, будь-яка зайва вага може призвести до того, що всі ваші воїни підуть під воду.

Командир Чень як і раніше поглядала у напрямку лісу й інколи на небо. Вона не довіряла цьому чоловіку, але збереження життя її людей було важливішим за її тривожність.

- Гаразд, але якщо ви задумали нас заманити в пастку, знайте, в живих ви теж не залишитесь. Якщо ж на нас нападуть ворожі воїни, ми вас захистимо.

- Ясно. – Травник Тао поміркував якийсь час, а потім піднесено промовив: Тоді, звісно ж, ви мусите їх усіх убити.

- Зробимо привал, - звернулась Сяомін до хлопця.

- Привал десять хвилин! – скомандував Інь Ци.

Сяомін попрямувала в напрямку дерев, намагаючись приховати, як важко калатає її серце.

З лісу віяло холодом, не дивлячись на те, що день був доволі теплим. Вологі потоки повітря підтверджували наявність у цих місцинах боліт. Стовбури дерев тут були темніші, ніж в інших місцях, майже чорні. Виглядало це дійсно моторошно, не дивно, що ця місцина обросла легендами.

Дівчина не могла визначити, що саме її турбує, тому не могла залишатись тут без руху. Якщо б вона втратила контроль над собою, це означало, що щось пішло не так і первинний план зруйнований. Мало того, це принесло хаос в її розум, роблячи неспроможною залишатись на місці.

Інь Ци побачив хвилювання дівчини, тому послідував за нею. Якби він цього не зробив, зі сторони це виглядало б, ніби командира Хубен вигнали з власного війська.

- Чень Сяомін? - м'яко гукнув Інь Ци, коли вони відійшли подалі. – Щось сталось?