Розділ 26. Гляди вперед

Після шаленої ночі Чень Сяомін спала так міцно, що пропустила і вранішній пташиний щебет, і гомін домашньої челяді, що долинав з надвору, і навіть тупіт ніг у коридорі. З дрімоти її вирвав потужний дощ: краплі тарабанили з такою силою, що не почути їх було просто неможливо.

Дівчина ледве підвелася на ліктях і тут же зі стогоном опустилась назад на ліжко. Від минулого дня боліло все тіло, навіть звичка постійно вправлятись зі зброєю не врятувала. На те, щоб змусити себе встати, пішло кілька хвилин, а щоб дійти до дзеркала - не менше чверті години.

Чень Сяомін поглянула на своє відображення. З дзеркала на неї похмуро дивився хтось скуйовджений, блідий, у зім'ятому одязі, з сухою соломою, що застрягла у заплутаному волоссі. До того ж на шиї темнів довгий тонкий слід, подібний до подряпини.

"Відчуття, ніби мене вночі відлупцювали, - бурчала про себе дівчина. - Все як в тумані, нічого не можу пригадати. Однак, мені здалося, вночі тут, біля мене, був Лі Цян Вей. Хоча ні, цього не може бути..."

І все ж, така думка виникла в голові дівчини. Від сорому шию і груди Чень Сяомін обпекло вогнем. А раптом люди вирішать, що вона нав'язувала себе генералу? Ганьба! Вона заплющила очі, намагаючись викинути дурні думки з голови.

- Пані, ви прокинулись. Ви так міцно спали, а я не наважувалась вас турбувати, - служниця Мей Мей тихо зайшла до кімнати. Вона рухалась так легко, неначе пливла над підлогою. 

Чень Сяомін на стільки глибоко поринула в роздуми, що неочікувана поява Мей Мей налякала її, змусивши серце дівчини забитися швидше. 

- Ммм... – промимрила Чень Сяомін.

Пані поглянула на служницю, яка широко їй посміхалася й подумала, що та має знати більше про події минулої ночі. Вона різко розвернулась до Мей Мей, про що відразу пошкодувала. Вона стиснула руку в кулак, оскільки в правому боці почало колоти.

«Спокійно, спокійно, давай без бійок», - стала чекати Чень Сяомін, в той час як її бік мстиво пульсував.

- Ви в порядку, пані? – долинув з дальньої частини кімнати голос служниці.

«В поряку? Коли це я, на твою думку, востаннє була в порядку?».

- Слухай, Мей Мей...

- Так, пані?

- Вчора, після мого повернення нічого дивного не сталось?

- Чогось дивного? Ні, пані. Я допомогла вам переолягнутись. Ви заснули і проспали майже ввесь день. А щось мало трапитись? - Погляд, яким служниця зміряла Чень Сяомін, так і казав: «Що сьогодні з пані?».

"Може наснилось?" - полегшено видихнула Чень Сяомін. 

- Не зважай, - відмахнулась вона.

Дівчина подивилася у вікно і зрозуміла, що дощ не перестане. А якщо й перестане, то ще не скоро. Довгий осінній дощ, який неочікувано почався десь по обіді, зараз тільки посилювався. У надвечірніх сутінках перед вікном її невеличких покоїв тьмяно блищали дві чималі калюжі. Вона подумала, що сьогодні, напевне, не доведеться вирушати в її щоденні більш ніж дивні походеньки. Думати так було втішно. Цього дня їй хотілось лише лінитись.

На відміну від своєї пані, служниця не могла проспати весь день, навіть якщо б дуже захотіла. Для пані все було готове: у глечику стояла чиста вода, на столику біля дзеркала - свіжий рушник та таз. Чень Сяомін ретельно вмилася, переодягнулась з допомогою Мей Мей у сукню, кольору небесної блакиті рішуче відчинила двері й рішуче попрямувала на вихід.

- Пані, заждіть.

- Мей Мей, не ходи за мною. 

Дівчина прогулювалась коридорами в доволі гарному настрої, як почула глухий стукіт дерева, що лунав із приміщення за рогом. Підійшовши ближче, вона обережно зазирнула в середину, обпершись рукою на відчинені двері.

Два молодих воїни з’єднали свої дерев’яні мечі у фехтуванні. Їх погляди були зосереджені. Обличчя стікали потом, у руках міцно стискалась пара майстерно вирізьблених клинків. Не треба мати витончений розум, щоб зрозуміти, що хлопці вирішили випустити пар.

- Лу Юй, здаєшся? – безглуздо запитав невисокий темноволосий хлопець, що стояв зліва.

- Ха-ха! – засміявся другий хлопець, завжди готовий стати мішенню для жарків свого друга. – Так. Як ти здогадався?

Темно-русяве волосся Лу Юя було зібране в тугий високий пучок, візуально роблячи хлопця вищим за друга.

- Так трапилось, що я не згоден прийняти твою капітуляцію, - сміючись відповів темноволосий хлопець.

*Стук-стук*

І знову мечі схрестились в повітрі.

Лу Юй ніяк не міг перемогти суперника. Ніхто цього від нього й не очікував, тим паче він сам. То чому би не облишити все це і не повернутись до карт та вечірніх гулянок? Хіба не цього він хотів від життя? Але що тоді відрізнятиме його від тисячі таких самих молодиків із бідних сімей?

Хлопець вже давно вирішив, що хоче стати кимось особливим. Можливо, теж командиром, чи навіть генералом. Одним словом, кимось важливим і впливовим. Він хотів вирватись зі світу злиднів. Він хотів, щоб люди шепотіли йому вслід: «Он іде могутній генерал Лу Юй!».

На мить поринувши в роздуми, хлопець втратив пильність і супротивник вибив меч з його рук, ногою відштовхнувши зброю в сторону дверей. Меч гучно вдарився об стіну, недалеко від Чень Сяомін.