Розділ 11. Він би ніколи так не вчинив, але...

Світ на межі часу та простору. Місячна долина у Небесному царстві.

Після того, як лікар наклав знеболюючі ліки, біль послабшав і Чень Сяомін нарешті змогла заснути. Далі все як в тумані. Наступного дня вона декілька разів ненадовго приходила до тями й знову непритомніла. Її стан погіршувався, відлік пішов на години. Ніякі ліки Небесних не допомагали, вони лише полегшували стан і знімали біль, але не більше.

Розуміючи, що звичайні методи безсилі, Чень Лівей вирішив використати останній метод, метод відомий лише йому. Він намагався усе прорахувати, усю ніч вивчаючи стародавні записи заклинань та магічних формувань для стримання енергії. Якщо він нічого не вдіє – його донька приречена, якщо ж він допуститься хоча б найменшої помилки – вона також може померти… Радісна перспектива, нічого не скажеш.

Наступного дня їй стало зовсім зле: піднявся жар, тіло почало скручувати від судом. Часу на вагання більше не було. Знайшовши критий екіпаж, батько запряг коней та відвіз Сяомін глибоко в гори. Дорога була з вибоїнами, візок постійно хитало, тому вони зупинялись декілька разів, щоб дівчина могла відпочити. Приблизно через годину – півтори вони зупинились.

- Сяомін, ти зможеш іти? – спитав Чень Лівей, допомагаючи доньці зійти з екіпажу.

- Так, зможу.

Дивно, але після такої тряски дівчині стало трохи легше, принаймні вона могла йти без допомоги.  Її дещо похитувало, але в цілому кроки були впевненими, не дивлячись на жар.

Вони підійшли до темних скель та зупинились. Чень Лівей уважно вивчав поверхню, промацуючи частину скелі, щось шукаючи. Уважно дослідиши кожен кам’яний виступ, він нарешті знайшов необхідний камінчик. Натиснувши на нього, він привів у рух механізм, що з шумом відкрив прохід до темної печери.

Чень Лівей дістав із невеличкої шкіряної сумки сяючу перлину й разом з Чень Сяомін зайшов у середину. Прохід за ними з шумом зачинився, перекривши джерело світла. Тепер лише ця маленька перлина освітлювала їм дорогу.

Вони йшли мовчки. Було чутно лише шурхіт каміння під їхніми ногами та капання води зі склепіння печери. Чень Сяомін втратила відчуття часу. Здавалось, вони блукали в кам’яному лабіринті декілька годин. Втома підкошувала ноги, рана знову відкрилась та почала кровоточини, утворивши на одязі червону пляму. Дівчина вже майже висіла на руці батька.

- Нам ще довго йти? Я більше не маю сил.

- Потерпи ще трохи, ми майже на місці.

І дійсно, Чень Лівей мав рацію. Пройшовши декілька поворотів, вони потрапили до круглої кам’яної зали неймовірних розмірів. Чень Сяомін відразу помітила вирізьблені в підлозі дивні канали, які утворювали складні візерунки.

- Батьку, де це ми?

- Це святилище Вуюе**. Тут зродилась сила наших предків, саме тут майстри бойових мистецтв у давні часи відточували свою мастерність. Це місце давно покинули, адже світ змінився, змінились цінності. Тепер тут зберігається наймогутніша зброя, яку всі вважають давно загубленою. Навіть Небесний імператор не відає про її місце знаходження й ніхто в усіх світах. Лише я та ще декілька небожителів.

- Невже це легендарний Льодяний лотос?!

Чень Лівей кивнув головою.

Очі дівчини знову заполонила темрява, а тіло стало складно керованим. Заледве дійшовши до великого каменю, що стирчав неподалік, вона сіла на нього, стершись спиною на стіну.

- Щось мені знову зле. Треба трохи відпочити.

Чень Лівей дістав невеличку пляшечку з дивною рідиною та вилив її у кам’яну чашу, що стояла посеред зали, бурмочучи дивні слова собі під ніс. Зненацька чаша запалала блакитним полум’ям, наповнивши приміщення м’яким сяйвом та теплом. Тепер на склепінні печери можна було роздивитись значні льодяні утворення, які ніби приховували якусь таємницю. Крапля за краплею масиви льоду танули під дією вогню, дощем опадаючи на підлогу.

Батько підійшов до доньки на наркив своїм плащем, не даючи змерзнути.

Чень Сяомін здивувало те, що краплі води зосереджувались лише в центрі печери, не потрапляючи на неї з батьком.

- Моя люба дівчинко, скажу відверто, ти ще не готова до того, через що маєш пройти. Але здається Небеса вирішили по іншому.

- Що ти маєш на увазі? Скажи прямо, - наполегливо спитала вона з легким холодом в голосі.

- Зараз ти сама все зрозумієш.

Канали вдосталь наповнились талою водою, проявивши приховане зображення лотоса. Під тиском води спрацював новий механізм, відкривши потаємний прохід. Льодяний повітряний потік вирвався на волю, заповнивши печеру. Дивне відчуття неспокою піднялось всередині мене, забороняючи йти вперед. Намагаючись не зважати, я сповзла з каменю на землю. Батько допоміг мені стати на ноги та підвів до тунелю. Теплий плащ з гуркотом спав з моїх плечей. Не звернувши на це уваги, я обережно ступила вперед, ніби зараз мало статись щось непередбачуване.

Тунель був вузьким та низьким. На ніби наспіх вирізьблених стінах, проглядались дивні написи, незрозумілі для мене, зображення давніх богів, фрагменти війни та зображення дивного сяйва, що випромінював один з воїнів, стоячи попереду війська. Можливо це був головнокомандувач цієї армії. Шкода, що через високу вологість, більша частина фарб втратила свої кольори, а інша частина зовсім зникла. Судячи з усього цим написам не одна тисяча років, цікаво, ким вони були створені й про що тут йдеться.