Розділ 20. Загроза

Сяомін прокинулась через декілька годин від болісного відчуття. Здавалось, вона чи то знепритомніла, чи то лежача у заціпенінні. Її поза була незграбною: спершиголову на щось тверде і притиснувши коліна до грудей. Вона розплющила очі й розмивчасто побачила сірі стіни. Було доволі темно, але звідкись звеху проникало бліде світло. Дівчина підвела очі й помітила невеличке вікно під стелею. Воно було високо, дістатись до нього було неможливо, до того ж захищене гратами – вибратись через нього було нереально.

Сяомін охопила паніка. Дівчина нарешті зрозуміла, що сталось:влетівши об кам’яну стіну маєтку, вона сильно вдарилась спиною, від чого та тепер страшенно боліла. Якоїсь миті вона, напевно, втратила свідомість, адже нічого, що відбувалось далі не пам’ятає.

Намагаючись поворухнутись, дівчина затрусилась неначе клиновий листочок на вітру. Вона відчувала, як рясний піт стікав по її тілу, а нижній шар одягу прилип до шкіри. Кожен рух давався їй із неймовірним зусиллям. Та навіть мокрюща і побита Чень Сяомін була сповнена якоїсь шляхетності, наче доблесна войовниця на вицвілих картинах.

Дівчина кліпнула, змахнувши вологими віями. Мокрі від крові пасма темного волосся лізли їй в очі. Темно-синій чоловічий халат, який приховував витонченість дівчини, тепер перетворився на подерте лахміття, заляпане брудом.

Ледве сівши, Чень Сяомін відчула в голові гуркін військових барабанів, до того ж вона не могла поворухнути пораненою рукою. У роті пересохло, в животі було пусто. Вночі та вранці в’язнів не годують, тому їй залишалось лише тихо всхлипувати, придушуючи свій плач. Запах вогкості вдарив їй у ніс, змушуючи почувати себе ще гірше.

Звідкись несло цвинтарним смородом. То був не лише вогкий і кислий запах її поту й крові, сам по собі неприємний, - смерділа солома, що вже місцями почала гнити від вологи. Декілька її шматків дівчина відкинула назад, подалі від себе. Сморід від соломи був нестерпний, але вона врятувала їй життя, принаймні вона не змерзла на льодяній кам’яній підлозі тюремної камери.

Сяомін було погано… Вона відчувала себе зрадженою й хотіла забути все, що сталось сьогодні, неначе страшний сон. Злість і журба закрались до дівочого серця. Її викинули в тюрьму, неначе тваринку, яка набридла хазяїну. Їй було прикро, але вона не збиралась робити з себе жертву. Жертви не виживають. 

 - Що ж, Чень Сяомін, ти сама винна… Хто прохав діяти так бездумно? Навіщо піддалоася емоціям? - Бурмотіла вона собі під ніс.

«Лі Цян Вей, ти холодніший, ніж лід у льодосховищі!» - у душі дівчини полихав гнів. – «Мудрий той, хто знає своє місце. Я правда переслідувала свої цілі, слідуючи за тобою. Але завдати шкоди тобі ніколи не входило в мої плани».

Сяомін не відчувала вини щодо своїх планів, але десь у глибині душі, вонашкодувала, що весь цей час обдурювала генерала Лі.

«Довіряти ближньому в небезпечній ситуації? Да нізащо! В небезпеці не можна розслаблятись довірившись іншим… Тепер я вивчу цей урок».

І все ж таки, дії Цян Вея здались Сяомін досить дивними. Він був природженим брехуном, він досить реалістично звинувачував її в тому, чого вона ніколи б не зробила, хоча за мить до цього захистив її від вбивці.

«Лі Цян Вей, що ти задумав? Якщо ти не хочеш, щоб я загинула, тоді для кого вся ця вистава?».

Сяомін намагалась зіставити минулі дії генерала Лі, але в її голові все було як у тумані. Від усіх цих думок вона відчувала сильне запаморочення.

Навіть якщо Цян Вей зробив це все з добрими намірами, дівчина більше не могла йому довіряти. Вона не хотіла бути таємним знаряддям у планах інших. Якщо ж генерал дійсно не вірить їй…це не має значення. Вона буде вірити в те, що тільки вона зможе захистити себе.

- Небожителько Чень… - почувся тихий, але чіткий голос із камери навпроти. Чень Сяомін звернула свій стомлений погляд у напівтемряву в’язниці. Озирнувшись по сторонам, вона не побачила жодної живої душі, навіть охорона зникла.

- Чень Сяомін… - знову пролунало її ім’я.

Дівчина примружила почервонілі очі, намагаючись розгледіти незнайомця.

Чоловік у чорному стояв спершись на стіну в дальньому кутку своєї камери, ховаючись у темряві.

- Ми знайомі? – горло Чень Сяомін пересохло, тому її слова були більше схожими на скрегіт.

-  О, ти прийшла до тями...що ж, це навіть добре. Чи ми знайомі? Я знаю про тебе навіть більше, ніж ти сама пам’ятаєш.

- Он як…

- Ти – Небожителька Чень Сяомін, донька генерала Небесного війська Чень Лівея…

- Отже, мене викрито, - перебила його дівчина, чим ще дужче розлютила вбивцю. - Ти посланець Небесного царства?

- Що? Послахнець Небесни? - хмикнув чоловік. - Ні, хоча у будь-якому разі, хтось замовив твоє вбивство. І я зроблю це!

Загроза!

Сяомін тихо зітхнула: «Цей жахливий день коли-небудь завершиться?».

- Чому б це? Ти настільки впевнений у своїх силах? – поцікавилась дівчина.

Отже, найманець скористався моментом, коли на маєток Лі Цян Вея напали, щоб проникнути в середину й вбити її. На щастя, цьому вбивці не вистачило розуму не потрапити їй під руку.